Читати книгу - "Місце під зорями, Анні Кос"

Глава 5.3

— То вони ніколи не приймуть мене?

— Я цього не казав. Але тобі доведеться змусити їх йти за тобою. Силою чи терпінням — це вже сама обереш в залежності від ситуації. Та ти маєш закрити роти усім, хто намагатиметься знецінити твої здобуття й знеславити цілі.

Йорунн втомлено ткнулася обличчям в коліна й глухо пробурмотіла:

— І чому ви не сказали усе це одразу?

— Я намагався. Мабуть, недостатньо вдало, тому ти не слухала.

— Не пощастило вам з ученицею.

— А це вже мені вирішувати, — заперечив він. — Ти імпульсивна, але розумна й вмієш дивувати. Це варте того, щоб змиритися з дрібними вадами характеру. — Він розціпив руки й спитав, дивлячись просто їй у вічі: — Як давно зрозуміла, що я брешу тобі про Ліда?

— Я здогадалася раніше, ніж ви сказали Ульфу. Десь після прогулянки у справжній храм темряви. Я не планувала підслуховувати у той вечір, чесно. Все сталося випадково, а потім… 

— Потім ти закрилася від мене, — закінчив він й замислено хитнув головою. — Перестала довіряти, але продовжила вчитися.

— А що мені залишалося? Я чекала, що ось-ось ви розкажете мені правду. Та час йшов, треба було щось робити. Хіба це не найнадійніший спосіб звільнитися від нашої присяги?

Він гмикнув, потім встав, підійшов до неї й обережно взяв її руку у свої:

— Говорити, що мені шкода, безглуздо?

— Я не знаю, — вона зітхнула. — Напевно, ні. Я все ж рада почути, що ви вмієте визнавати свої помилки.

— Вибач, Йорунн. Я вчинив нерозумно, жорстоко і несправедливо. Треба було розповісти тобі про Ліда з самого початку. Але я злякався, що ти кинешся шукати його і загинеш.

— Правильно злякалися, — вона обережно вивільнилася. Щоки її раптово спалахнули. — Але деякі уроки я все ж засвоїла — і залишилася жива. Хоча іноді, зізнаюся, була близька до краху.

— Скільки разів ти ходила на міст?

— Багато, перестала рахувати після десятої спроби.

—  Ти божевільна, ще божевільніша за мене, знаєш про це?

— Знаю, — на її обличчі вперше за довгі місяці з'явилася м'яка усмішка, та сама, від якої на душі правителя завжди ставало трохи тепліше. — Вам треба було замкнути мене десь у підвалі з самого початку.

— Часом мені здається, що так було б спокійніше, — погодився Хальвард. — Усе було б звично і зрозуміло. Ти мирно б просиділа в ув'язненні, як належить цінним бранцям, а потім я б відпустив тебе назад, отримавши щедрий викуп. І перед нами не стояв вибір, як бути далі.

— Але ж ми не шукаємо легких шляхів, чи не так?

— Ні, — хитнув головою правитель. — Занадто нудно і передбачувано.

Вони обидва посміхнулися. Нічна напівтемрява пом'якшила обриси й вирази облич, приховала все зайве, те, що не мало значення. От тільки по-справжньому важливе все одно помічаєш не очима, а серцем.

— Ти справді мене ненавидиш? — в його голосі дзвеніла добре прихована туга.

— Ні, — Йорунн прислухалася до відчуттів і сама здивувалася тому, як спокійно вона почувалася після усіх зізнань. — Напевно, у глибині душі я розуміла, що ви маєте рацію, але хотіла довести протилежне. І рвалася вперед, не слухаючи ні вас, ні голосу розуму.

Хальвард насилу відвів погляд від її фігури, оповитої блідим місячним світлом. Йорунн бачила, що він змушує себе дивитися на що завгодно — нічний краєвид за вікном, забутий на ліжку важкий оксамитовий плащ, — тільки б не на її обличчя.

— Я правильно розумію, що ти не здасися і продовжиш пошуки?

— Імовірно, так. Інакше не було сенсу починати.

— Дозволиш допомогти? Що б ти про мене не думала, але я теж намагався відшукати твого брата. Обнишпорив десятки світів, розшукував його слід скрізь, де це було можливо. Кілька разів навіть, здавалося, був за крок від удачі, але на жаль... Лід — не моя кров. Я відчуваю легкий шепіт його темряви, але не більше. Тебе, завдяки присязі, знайду із заплющеними очима у будь-який час дня і ночі, але він вислизає від мене.

— Мені дуже потрібен ваш досвід, — тихо відповіла вона. — І не тільки в цьому. Якщо брата вже немає в живих, то мій обов'язок стає ще важчим. Я маю повернутися додому. Як би мене не зустріли там, якими б словами не називали, але я повинна. Не тільки заради степу, а й заради Недоре.

— Це буде непростий шлях. Впевнена, що готова до нього?

— Так, — твердо відповіла дівчина, — наскільки це взагалі можливо.

У кімнаті повисла тиша, але цього разу вона не була обтяжливою. Просто кожен зі співрозмовників думав про своє.

— Мені доведеться покинути Кінна-Тіате наприкінці весни або на початку літа, — тихо закінчила Йорунн, і неминучість розставання відгукнулася в її грудях гострим болем. — Чи думала я чотири роки тому, що буду шкодувати про це?

— У замку стане порожньо без тебе. І моє життя вже ніколи не буде колишнім.

— Я повернуся. Не знаю коли, не знаю як, але повернуся, — дівчина дивилася на правителя, не опускаючи погляд. — Мій шлях закінчиться не у Вітахольмі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍