Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

Кіра невимушено, як тільки могла, розсміялася:

– Це ж чудово, золотко! Зрозумій і ти мене! І вибач, що так прискіпуюсь до тебе… але я… я дуже переживаю… і ти мене нарешті заспокоїла.

– А ти не переживай, мам! Давай-но краще сукні вибирати, поки вечеря не почалась.

Вони ще із півтори години просиділи з планшетом, вибираючи сукні і придивляючись до ресторанів, а десь біля шостої, коли з кухні потягло вечерею, Кіра почала збиратися.

– Ну, доню, бувай! Ти в мене молодець, і я вірю у вас з малюком.

– Бувай, мам. Набереш мене, коли прилетиш на Майамі. І переказуй всім вітання!

– Домовились.

Кіра ніжно притулила до себе доньку. Потім повільно провела рукою по її волоссю і поцілувала в лоб. Вони обмінялись посмішками і Кіра бадьоро вийшла у лікарняний коридор. Вона витягла з доньки усю інформацію, що її цікавила відносно вагітності Карини – тепер вона була впевнена, що хоча б дочка не вагітна від Сергія. І ще, як їй здалося, вона, хоч і доволі делікатно, але змогла посіяти сумнів у серці Карини щодо “безхмарного” майбутнього з таким чоловіком, як Сергій. “Принаймні тепер моя дочка хоча б трохи підготована до неприємних несподіванок…”– думала Кіра. 

По дорозі до виходу Кіра викликала таксі, і, зачекавши його пару хвилин біля лікарні, вже зовсім скоро підїжджала до свого будинку. Вона збиралася зайти взяти дещо з речей, і  роздрукувати посадковий талон – після розставання з Аліком,  дорогою до лікарні, вона встигла забронювати собі місце на лоукост, який о двадцять першій нуль п’ять вилітав до Києва.

Кіра піднялася широкими сходами, і біля самих дверей побачила Діда Мороза з акуратно перев’язаною мотузкою ялинкою. Це без сумніву був Алік… Почувши кроки на сходах він обернувся до Кіри і вітально підняв руку у червоній рукавиці.

– Що я бачу! Повернення блудного Іпполіта?– із насмішкою звернулася вона до чоловіка.

– Розумієш, Кіро, все виявилося не так просто… верніше не так швидко, як мені гадалося… Оля попросила ще певний час подумати…

– То ти вирішив повернутися до мене?– в голосі Кіри почулося непідробне здивування.

– Так, Кіро. Я вирішив повернутися… Але ж ти, здається, сама казала, що я можу залишитися у тебе...– додав він невпевнено, спостерігаючи за обличчям Кіри, на якому подив змінився виразом невимовного суму.

Запанувала тиша. Було лише чутно, як сніжинки дзвінко стукаються в скло зачинених дверей будинку.

– Послухай, Аліку. Ти хоч сам розумієш усю свою жалюгідність?

Алік із сумом подивився на неї:

– Ти вважаєш мене жалюгідним?

– Так, Аліку. Я вважаю тебе жалюгідним. І це мабуть найпристойніше слово, яке я змогла зараз підібрати…

– Тож твою пропозицію скасовано?

– А ти як думав? В мене, Аліку є почуття власної гідності. А ти, як я бачу своє вже давно втратив… 

Алік напружився, і постарався вкласти у сказане всю свою чарівність:

– Стривай, Кіро. Може зайдемо до тебе, ти мене пригостиш кавою і ми з тобою поговоримо як старі добрі друзі… ні… як чоловік із жінкою…

– Нам з тобою, Аліку, нема про що говорити. Була дружба – та загула. Ти мені більш не потрібний… Бувай.

Кіра відвернулася й зробила крок у напрямку дверей:

– Так от ти як! Використала мене – а тепер не потрібний… Та ти…

Але Алік не встиг закінчити – Кіра закотила йому таку плюху, що Алік не втримався на ногах і наче у сповільненому кіно, шкереберть скотився по сходах у снігову кучугуру.

Кіра підняла ялинку і жбурнула її у снігову кучугуру слідом за Аліком:

– Ялиночку забув, БомЖуан довбаний! 

Вогні Харкова розтанули під крилом літака. Кіра відкинулася на спинку крісла. “Можна годинку перепочити,– подумала вона,– і ти, маленький, відпочинь..." – Кіра обережно погладила свій живіт і заплющила очі.