Читати книгу - "Пробуджені фурії"

були в стандартно-утилітарному стилі років Заселення — поблизу води житло вибудовували вгору, щоб обслуговувати молодий порт, і мало хто переймався естетикою. Ряди маленьких утоплених вікон короткозоро мружилися у бік моря. Голі вічнобетонні стіни пошрамувало в бомбардуваннях і зачовгало сторіччями недбання. Синювато-сірі плями лишайника позначали місця, де не впорався антибактеріальний захист.

Водянисте сонячне світло високо над головою пробивалося крізь хмарну оболонку й розсіювалося над тихими вулицями попереду. Поривчастий вітер задував від гирла, ніби підганяючи нас уперед. Я озирнувся й побачив, як живий дріт і павучі блоки знову сплітаються позаду нас, наче краї загоєної рани.

— Думаю, краще братися до роботи, — пролунав біля мого плеча Сильвин голос.

Орр їхав паралельно моєму курсу на іншому жучку, і чільниця сиділа позаду нього, а її голова крутилася на всі боки, ніби вловлюючи якийсь запах. — Ну хоч не дощить.

Вона торкнулася пульта на своїй куртці. Її голос виринув з тиші й відбився від захаращених фасадів. Списанти повернулися на звук, заведені й нетерплячі, як зграя мисливських собак.

— Гаразд, друзі мої. Послухайте. Я не хотіла б непрохано брати на себе командування…

Вона прочистила горло. Пошепотіла.

— Але якщо не я, то хтось…

Кашлянула.

— Хтось інший повинен, трясця, щось зробити. Це не ще одна вправа з… — Вона легенько похитала головою. Її голос набрав сили й знову відбився від стін луною. — Ми боремося не за якусь драну фантазію для політичної мастурбації, просто такі факти. Ті, що при владі, сформували свої альянси, й присягли кому хотіли на вірність чи невірність.

Вони зробили свій вибір, а наш вибір забрали. Я не хочу, не хочу…

Вона затнулася. Голова опустилась.

Списанти стояли тихо й чекали. Ядвіга навалилася мені на спину й почала сповзати з заднього сидіння. Я сягнув рукою за спину й притримав її. Смикнувся, коли біль пробився крізь сіру повстяну тканину, якою прикрили мене знеболювальні.

— Сильво! — гаркнув я через відстань, що нас розділяла. — Зберися, хай тобі грець. Сильво, опануй себе.

Вона глянула на мене крізь переплетений хаос волосся, і довгу мить вона дивилася на мене так, ніби знати мене не знала.

— Зберися, — повторив я тихіше.

Вона здригнулася. Сіла рівніше й знову прокашлялася. Зневажливо махнула рукою.

— Політика, — кинула вона, і завмерлий натовп списантів засміявся. Вона урвала це жестом. — Ми тут не для неї, леді та джентльмени. Знаю, я що не єдина патлата голова в сьогоднішній компанії, але гадаю, що за досвідом стою на кілька щаблів вище за решту, тому ось що я пропоную для тих із вас, кому не дуже зрозуміло, як це робиться. Радіальна схема пошуку, ділимося на кожному перехресті, поки у кожної моторизованої команди не буде своєї вулиці. Решта може іти за ким захоче, але я раджу в кожній пошуковій лінії не залишати менш як півдюжини людей. Моторизовані команди на кожній вулиці йдуть попереду, а ті нещасливі, хто йде пішки, перевіряють будівлі. Довга зупинка за кожним обшуком будинку, моторизовані не вириваються вперед, хто всередині — кличе підмогу байкерів знадвору, якщо бачить будь-що схоже на діяльність віймінтів. Будь-що.

— Окей, а як з винагородою? — прокричав хтось.

Хвиля схвального бурчання.

— Те, що я завалю — моє, я сюди не ділитися прийшов, — голосно погодився хтось.

Сильва кивнула. Її підвищений голос заглушив незгоду:

— Невдовзі ви дізнаєтеся, що успішне списання має три етапи. Перший — ви валите свого віймінта. Тоді реєструєте його на свій рахунок. А тоді треба прожити досить довго, щоб повернутися на плацдарм і забрати гроші. Останні два етапи даються особливо важко, якщо лежиш десь на тих вулицях з вивернутими кишками й без голови. Що більш ніж імовірно, коли хтось захоче накрити гніздо каракурі без підмоги. Слово «команда» має свої конотації. Тим із вас, хто прагне десь у майбутньому працювати в якійсь команді, я раджу на дозвіллі поміркувати про це яку хвилинку.

Шум затих до бурмотіння. Труп Ядвіги позаду мене вирівнявся й звільнив мою руку від своєї ваги. Сильва оглядала свою публіку.

— Гаразд. Оскільки радіальна схема розпорошить нас дуже швидко, тримайте картографію весь час увімкненою. Відмічайте кожну оброблену вулицю, тримайте зв’язок одне з одним і будьте готові повертатися назад, щоб дослідити прогалини, які утворяться, коли ми порозходимося. Мисліть просторово. Пам’ятайте, віймінти вміють це робити в п’ятдесят разів краще за нас. Якщо ви залишите прогалину, вони помітять її і використають.

— Якщо вони взагалі там є, — долинув інший голос із юрби.

— Якщо вони взагалі там є, — погодилася Сильва. — Можуть бути, а можуть і не бути. Ласкаво просимо до Нового Хоко. А тепер, — вона підвелася на підніжках гравіжучка й обвела всіх поглядом: — хтось хоче сказати щось конструктивне?

Тиша. Якесь човгання.

Сильва всміхнулася.

— Добре. Тоді починаймо чистити, бо вже пора. Радіальний пошук, як домовилися. Очі на сканери.

Пролунали недоладні схвальні вигуки, і в повітря злетіло різне залізяччя. Якийсь йолоп випустив у небо бластерний розряд. За цим почулося гикання й вулканічний ентузіазм.

— …надавати підсрачників якомусь віймінтові…

—... навалю їх цілу купу, брате. Цілу всрану купу.

— Драво, зустрічай своїх героїв!

Кійока випливла з іншого мого флангу й підморгнула.

— Їм знадобиться вся ця енергія, — сказала вона. — А тоді ще трохи. От побачиш.

За годину я зрозумів, що вона мала на увазі.

То була повільна, докучлива робота. Пройти п’ятдесят метрів вулицею в темпі сіткомедузи, обминаючи розкидані уламки й мертві перемелені машини. Подивитися на сканери. Зупинитися. Почекати, поки піші записники проникнуть до будівель з обох боків вулиці й подолають ті двадцять із гаком поверхів, скрадаючись крок за кроком. Послухати їхню безструктурну балачку. Подивитися на сканери. Відмітити очищений будинок. Почекати, поки гребінці зійдуть униз. Подивитися на сканери. Обережно просунутися на наступні п’ятдесят метрів далі. Дивитися на сканери. Зупинитися.

Нічого не знаходилося.

Сонце вело програшну битву з хмарним покривом. Невдовзі задощило.

Подивитися на сканери. Пройти далі вулицею. Зупинитися.

— Геть воно не таке, як в рекламі показують, га? — Кійока, що сиділа під невидимим чарівним козирком екранів її жучка, об який розбивалися краплі дощу, кивнула на піших гребінців, що зникли за черговим входом. Вони вже змокли й наїжачилися, і мерехтіння запалу в їхніх очах швидко вщухало. — Нагоди й пригоди в незораних краях Нового Хоко. Не забудьте парасольку.

Ласло, що сидів позаду неї, усміхнувся й позіхнув.

— Та годі, Кійо. Всім треба з чогось починати.

Кійока відхилилася назад і глянула через плече.

— Гей, Сильво, а довго ми ще будемо…

Сильва подала знак, один із тих стислих закодованих