Читати книгу - "Стара хвороба"

звісно, що довелося обірвати твою освіту на півдорозі… Це було не зовсім правильно… — Полковник уривчасто засміявся і, покашлюючи, вів далі: — Так вийшло, що я примусив тебе… Але я вже сказав, що був зобов’язаний це зробити… Я страшенно боявся, що моя донька стане схожою на них… Сподіваюся, ти розумієш мене, еге ж, Зулейхо?

Ох, недаремно боявся полковник: здавалося, своїми словами він зараз лише поглибив ту одвічну прірву непорозуміння між батьками й дітьми. На жаль, у деяких питаннях їм судилося ніколи не знайти спільної мови. Але тепер Зулейсі нарешті відкрився цей його одвічний страх за доньку, породжений такою нещасною батьківською любов’ю. Узявши в темряві батька за руку, дівчина сказала:

— Добре, тату, не зважайте на те. Ми й далі любитимемо одне одного.

Розділ дев’ятий

Удень Юсуф ніколи не з’являвся, але після вечері цілковито заволодівав увагою полковника і вже не відпускав його від себе до пізньої ночі.

Мешканці особняка звикли рано лягати спати. Відразу після вечері сад порожнів, безлюднів. За столом коло басейну залишалися лише Юсуф, Алі Осман-бей та Зулейха. Іноді ще Юсуфова мати, повкладавши дітей спати, деякий час сиділа з ними, накинувши на голову хустку, а на плечі — товсту шаль.

Перші дні Зулейха почувалася зовсім чужою в цьому товаристві, сідала віддалік у сблом’яне крісло з книжкою в руці, ще сильніше підкреслюючи цим свою відмінність від інших.

Дівчина не втручалася в розмову, доки її про щось не запитували, і, здавалося, її цікавило лише читання. Коли невгамовна жаб’яча компанія в басейні раптом затихала, Юсуф, зауваживши раптову тишу, переривав розмову і казав:

— Чуєш, Зулейхо-ханим, напевно, знову змія приповзла.

Тоді Зулейха підводилася і ходила довкола басейну, намагаючись крізь потік світла від ліхтаря, який просвічував басейн до самісінького дна, угледіти водяну змію, що полювала на жаб.

Хоча й здавалося, що Зулейха живе в своєму маленькому світі, вона завжди уважно слухала, про що говорили.

Багато разів у своїй розмові Алі Осман-бей і Юсуф згадували Війну за незалежність. Ці спогади народжувалися під коливання ліхтаря, що ніби розсіював тьмяне зеленувате світло крізь тінь листя. Про це говорилося з посмішкою, і Зулейха тепер значно краще уявляла собі найбільші битви, ніж коли розглядала їх зображення на плакатах.

Якось уночі під час однієї з таких розповідей Юсуф звернувся до Зулейхи:

— Зулейхо-ханим, скажу вам, що я з вами знайомий ще відтоді. Ваш батько іноді бачив вас уві сні. Він розповідав, яким дивним був цей сон… Снилося йому, що він заходить у кам’яну кімнату на заїжджому дворі, де на нарах лежите ви в якомусь лахмітті… Нібито вас викрали з дому і принесли туди цигани… Батько ваш дуже хвилювався через те, що це видіння завжди повторювалось, а коли був дуже стомлений, зморено казав: «Якщо знов побачу доньку в такому вигляді, то й засинати боятимусь».

Коли Юсуф це сказав, полковник опустив очі додолу і розсміявся:

— Та все це пусте. Подумаєш, просто нерви розшарпалися.

Завдяки цим спогадам Зулейха дізналася про батькові митарства й ті поневіряння, яких йому довелося зазнати за роки війни. Тепер її не дивувало, чому з таким справді богобійним трепетом ставляться до батька цей багатирської статури молодий чоловік та його мати, строга сільська жінка з непроникним обличчям.

У перші дні після перемоги Зулейха почула, як літній чоловік, судячи з його одягу, колишній військовий, розповідав школярам, що з’юрмилися довкола нього, про Війну за незалежність: «Під командуванням Газі[39] військові в країні стали ніби її головою, народ Анатолії — правою рукою, а жінки Анатолії — лівою рукою. І врятуватися ми змогли єдино тому, що об’єдналися».

З усього того, що Зулейха будь-коли чула або читала про цю війну, ці слова простого вояка чомусь найглибше закарбувалися в її пам’яті.

Зараз, у цім таємничім присмерковім саду, спершись ліктем на стіл, вона на власні очі бачила їх — справжніх представників цих трьох сил. Зулейха зовсім забула про книжку, що лежала в неї на колінах. Вона напружувала весь свій слух, жадібно зазирала в обличчя присутніх. У нескінченній вервечці спогадів, які щовечора лунали в товаристві і були такими яскравими, що з часом дівчині стало здаватися, ніби все це сталося з нею самою, батька вона уявляла славетним командиром, Юсуфа — його беззмінним вірним воїном, а літня жінка в хустині і справді була матір’ю цього воїна. Зулейха свято повірила в те, що так і мало бути завжди.

Але іноді, коли мова заходила про сьогоденне, ця єдність руйнувалася. Враз виявлялося, що прагнення й погляди на життя у всіх людей різні і кожен живе ніби у своєму власному світі.

Полковник постійно докоряв Юсуфові за те, що після війни той надміру захопився політикою, а на літню матір звалив усі земельні турботи. Не вірячи, що Юсуф, давши маху в своїх невдалих політичних експериментах, здатний після всього цього виправитися, він постійно діставав його до живого: «Ти не схожий на того, хто узяв і зупинився. Занадто ти непосидючий».

Упертий Юсуф у цих суперечках усе своє та своє правив, через те вони з командиром часто сварилися.

— Я всього лиш хотів бути корисним… Хотів допомогти узвичаїтися нововведенням у країні, якось обтесати співвітчизників, навчити їх жити по-людськи. Я не розумію, чому ви мені не вірите? — виговорював він, а відтак щораз присягався присвятити себе виключно землеробству.

Авжеж, Юсуфове бажання служити батьківщині було щирим. У цьому не сумнівався навіть полковник. Але запевнянням Юсуфа в тому, буцім він і не думатиме про управління та політику, віри не йняв — Юсуф і далі прагнув влади, він усе ще снив цією мрією — знову побачити себе в кріслі міського голови.

Він, здавалося, певно сподівався, що в нього таки стане кебети втілити всі свої блискучі показові проекти тут, у батьківському особняку.

Юсуфова уява малювала канали, рукава яких невдовзі проляжуть через маєток, найновітніший аграрний реманент з моторами останньої моделі, бананові плантації, вирощені завдяки новим технологіям — тільки такими манівцями він міг дійти до поставленої мети. І хай не зразу, але колись усе це неодмінно приверне увагу держави до людини, яку так несправедливо позбавили посади голови міста через місцеві дрібні інтрижки та брудний наклеп. І врешті-решт…

Мати Юсуфа, як справжня мешканка Анатолії, котра звикла міркувати тверезо й розважливо, не могла гаразд збагнути суті цих їхніх постійних суперечок. Але, хай і несвідомо, відчувала в них якусь загрозу і сподівалася, що досвідчений командир краще висловить і її тривожні сумніви