Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Розділ 21

Гнів огортає мене колючою ковдрою. Та як він сміє, так зі мною говорити? Звертається, наче до собаки. Я стискаю телефон у долоні й уявляю як душу Громовенка:
— У тебе було б кілька днів, якби ти не порушив власні правила. Я не повернуся. І ніяких днів у тебе немає. Ти отримав те, що хотів. Сам казав, я відпрацювала борг, тож тепер забудь про моє існування.
— Я тебе не примушував. Ти сама попросила, — Лук'ян гарчить у телефон.
Попросила. Злість посилюються, а я навіть не можу заперечити. Адже й справді я піддалася бажанням та… попросила. Принизилася перед Громовенком. Ненавиджу себе за це. Намагаюся зберегти крихти гордості та впевнено брешу:
— Попросила, бо зрозуміла, що інакше ти мене не відпустиш. Я зробила це лише для того, щоб спекатися твого товариства. Дай спокій мені та моєму чоловіку.
Щойно, наче вирвала власне серце. Розумію, мені краще не бачитися з Лук'яном та не поглиблювати рани. Для нього я лише іграшка, а він для мене цілий всесвіт.
— Ти щаслива з ним? — звучить надто сумно. У моєму серці скрипка виграє тужливі ноти.
— Так, — не роздумуючи брешу і сподіваюся, що цей обман врятує від душевних мук. Проте Громовенко, наче детектор брехні, відчуває неправду:
— Я не вірю, що ти мене не кохаєш.
Я й сама не знаю, що відчуваю до нього. Злість, образа, кохання… все перемішалося в одному флаконі у вибухову суміш. Але з Громовенком не варто бути щирою. Ковтаю солоні сльози й намагаюся підібрати слова, які відштовхнуть Лук’яна:
– Раніше кохала. Сильно, сліпо, віддаючи всю себе. Проте тобі це не було потрібно. Я навчилася жити без тебе. Не втручайся у мої стосунки з Романом і дозволь нам бути щасливими. Ти виграв! Отримав, що хотів. Принизив мене, вкотре розтоптав серце і довів свою перевагу. Тобі немає змісту знову псувати нам життя. Просто відпусти.
Чую голосне сопіння. Громовенко явно роздратований, гаркає:
— Ти обираєш його?
— Я вже його обрала. Він — мій чоловік.
— Добре! Ну і живи з тим невдахою, — у телефоні почулися гудки.
Я ховаю його до сумочки та стискаю руки. Боляче. Надто боляче спогади шматують серце. Лук’ян — моє перше кохання. Він мій перший чоловік, з ним я вперше поцілувалася й наївно гадала, що ми будемо разом все життя. Проте дорослий чоловік вирішив погратися з недосвідченою дівчиною, а коли набридла — викинув геть. Ненавиджу себе, адже й досі почуття до нього не зникли. Навіть після скоєного, мене тягнуло до Громовенка.
Таксі зупиняється під будинком. Я розплачуюся та виходжу на вулицю. Дивлюся на вікна нашої квартири, де сподівалася знайти щастя з Романом. Мені не хочеться повертатися. Всупереч бажанням, я підіймаюся ліфтом. Ключами відчиняю двері та захожу додому. Роман одразу виходить на коридор. На мить застигає. Його очі наповнені здивуванням. Ніби побачив марево, хапається за рота:
— Аліно?
— Я, — знімаю взуття та вішаю куртку на вішак, — я повернулася. Не хвилюйся, тепер ти нічого не винен Громовенку.
Він полегшено видихає. Затискає мене у своїх обіймах. Його дотики дратують, долоні здаються колючими, а присутність нестерпною. Він цілує у щічку та тягнеться до губ. Я опускаю голову:
— Нам потрібно поговорити. Я хочу знати для чого ти позичав таку суму.
Роман відхиляється та робить крок назад. Його обличчя виказує розгубленість:
— Я хотів почати бізнес. На жаль, нічого не вийшло, — зелені очі перелякано бігають стіною й навіть не дивляться на мене. Я проходжу на кухню. Одразу бачу немитий посуд, залишки їжі на столі та суплю брови:
— Тобі не здається, що варто було б зі мною все обговорити? Тим більше коли позичаєш так багато.
— Я хотів зробити для тебе сюрприз, — Роман стоїть на порозі, а я набираю воду у чайник.
– Зробив, тут не заперечиш. Для мене виявилося сюрпризом, коли двоє амбалів затягнули мене в авто. І та зустріч з Лук’яном… — згадка про чоловіка змушує здригнутися. Роблю паузу та видихаю, — теж несподіванка.
— Я не знав, що вони тебе знайдуть.
Виправдання Романа здаються смішними. Чекаю поки закипить чайник. Сподіваюся гарячий чай допоможе привести думки до ладу. Щоб чимось себе зайняти відкручую кран та мию посуд. За ці дні Роман навіть за собою прибрати не може. Нагадує мені малу дитину. Не дивлюся на нього. Суворим тоном вимагаю відповідь:
— В який бізнес ти стільки вклав?
— Е, в цей…, в різний, — Роман хвилюється та плутається у словах. Зиркаю на нього з під лоба, — це немає значення. Все одно нічого не вийшло.
Гнів осідає на моїх грудях. Я жбурляю виделку у мийку та підходжу до чоловіка:
— Тобто, ти позичаєш велику суму грошей і навіть не вважаєш за потрібне повідомити мені. Створюєш бізнес не порадившись, а коли я задаю цілком логічні питання, то навіть на них ти не хочеш відповідати. Бажаю знати, Романе, через що я змушена була терпіти всі ті приниження у Громовенка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍