Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не менш радикально виступила на з’їзді Раїса Богатирьова (до 2014 року працювала міністром охорони здоров’я в уряді Миколи Азарова):
«У той день, коли раптом комусь прийде в голову проводити повторне голосування (другого туру президентських виборів. — Авт.), ми на нього не підемо, ми будемо проводити референдум про створення Південно–Східної держави!» — заявила вона.
У тому ж стилі висловлювалися й інші депутати.
«Ми зібралися тут перш за все для того, щоб показати всьому народу України, що Схід є, що ми зробили свій вибір. І я за те, щоб зробити насправді поділ і жити самостійно. Ми зможемо прожити, ми зможемо себе забезпечити», — казала народна депутатка від Луганської області Людмила Кириченко.
«Ми глибоко переконані, що з нами можна домовлятися, на нас єдине чого не можна робити — на нас не можна тиснути. Вони дотиснули до створення сьогоднішнього союзу Півдня та Сходу, вони нас дотискують до федерації. Любі мої, з цієї трибуни хочу сказати — не дотисніть до суверенітету!» — погрожував інший нардеп від Луганської області Василь Надрага (пізніше він працював міністром соцполітики в уряді Азарова).
«Ющенко, подивись на мене! Хіба я можу тебе злякатись? Та краще померти стоячи, аніж жити при тобі на колінах!» — драматизував ситуацію тодішній луганський губернатор Олександр Єфремов. Було схоже, що він і сам повірив у примари, намальовані антиющенківською пропагандою.
Додавала символізму подіям поява на з’їзді російських політиків, які за історичною традицією сприймалися регіональними елітами Донбасу як старші товариші. Головним гостем у Сєвєродонецьку був тодішній мер Москви Юрій Лужков, який на самому початку свого виступу нагадав присутнім про те, що Володимир Путін першим привітав Януковича з перемогою. Регіонали, очевидно, розраховували налякати Лужковим своїх опонентів і надати значимості своєму заходу. Однак присутність московського мера на з’їзді Януковичу не допомогла.
Відверто сепаратистські заяви і готовність донбаської еліти порвати країну на частини заради здобуття влади справили на українське суспільство погане враження. Якщо на Донбасі й у Криму населення справді було налаштоване здебільшого проросійськи, то в інших регіонах шантаж регіоналів та заклики до розколу були сприйняті негативно. Навіть ті українці, що не підтримували Помаранчеву революцію, не хотіли хаосу та збройного протистояння. І що найголовніше — на такий сценарій категорично не був згоден діючий на той момент президент Леонід Кучма.
Скільки б не проклинали з трибун у Сєвєродонецьку «апельсиновий підгодований шабаш» (так назвав у своєму виступі Помаранчеву революцію Юрій Лужков), фактично збори регіоналів були ще й серйозним закидом на адресу Кучми. Деякі промовці прямо ставили у провину чинному президенту те, що він не здійснив жорстких заходів до учасників опозиційних мітингів і не придушив протести. І реакція Кучми не змусила довго себе чекати.
Уже наступного дня, 29 листопада, Генпрокуратура та СБУ порушили кримінальні справи за фактом посягання на територіальну цілісність України, а також здійснення навмисних дій, спрямованих на насильницьку зміну та повалення конституційного ладу. І ці справи були порушені не за вказівкою Віктора Ющенка, який на той момент ніяких вказівок державним органам давати не міг. Карати організаторів Сєвєродонецького з’їзду збирався цілком легітимний, діючий президент Кучма.
Цей сигнал був сприйнятий регіоналами цілком однозначно. Донецька облрада поспішно переглянула своє рішення щодо проведення референдуму, рішення Луганської облради було оскаржене прокуратурою. З грудня Верховний суд України визнав результати другого туру президентських виборів недійсними і постановив провести повторне голосування. Після того, як ЦВК призначила дату повторного проведення другого туру виборів, у Донецьку та Луганську зрозуміли, що програли. Референдум про створення «Південно–східної держави» так і не відбувся.
Борис Колесніков, який ще зовсім недавно на повний голос закликав до розколу України і створення нової держави зі столицею у Харкові, швидко змінив свої плани і вже 10 грудня у Донецьку повідомив журналістам, що від ідеї проведення референдуму в січні 2005 року вирішили відмовитися.
«Ми ухвалили рішення не проводити референдуми у жодній з областей до приведення в нормальне правове поле конституційних змін про федеративну реформу. Нехай учені проаналізують обстановку, потім ми напрацюємо остаточне рішення. І тоді має сенс провести загальнонаціональний референдум», — заявив Колесніков. Фактично це означало визнання «донецькими» своєї поразки. Втім, програна була не війна, а лише бій.
Наприкінці грудня відбулося переголосування другого туру президентських виборів, у результаті якого Ющенко здобув перемогу з перевагою майже в 10% голосів. Після цього команді Януковича залишалися тільки два шляхи — йти на загострення та піднімати повстання своїх прихильників на сході України, або змиритися і перейти в опозицію. У 2004 році переміг здоровий глузд. Охочих загострювати ситуацію і братися за зброю не знайшлося.
За всю кампанію було зафіксовано лише кілька інцидентів фізичного протистояння. Одним із найбільш серйозних став напад молодиків, озброєних молотками та залізними прутами, на мітинг прихильників «Нашої України» в Луганську, який стався 29 листопада, у найгарячіші дні політичної кризи. У місцевому МВС спочатку заявили, що це прихильники Ющенка напали на прихильників Януковича та побили їх. Однак, через кілька днів у міліції все ж погодилися, що побиті були саме представники «помаранчевого» табору.
Інший випадок стався у Донецькій області. Там відбувся напад на автоколону членів організації «Пора», яка прибула до Донецька 21 грудня 2004 року, незадовго до останнього і вирішального голосування. Так званий «потяг дружби» люди Януковича чекали на донецькій об’їзній трасі. Коли ж автоколона «помаранчевих» наблизилася, близько 50 машин заблокували їй шлях, а міцні люди спортивної зовнішності закидали опонентів камінням та пляшками, а також прокололи декільком автомобілям колеса. В’їхати у Донецьк того разу представники «Пори» так і не змогли.
Ставка на Януковича і «донецьких», за якими тягнувся надто явний кримінальний шлейф, була великою помилкою президента Кучми. І ця помилка полягала не тільки в тому, що Янукович у підсумку провалився через свій великий антирейтинг. Його висування мало й інші наслідки. Воно призвело до зростання міжрегіональної напруженості, розкололо суспільство та посіяло насіння майбутніх конфліктів.
Персона Януковича викликала у мільйонів українців цілком зрозумілу огиду. Але його політтехнологи ретельно попрацювали над тим, щоб увесь негатив, який лунав на адресу прем’єр-міністра, його донбаські прихильники сприйняли на свій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
