Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Вони знущаються над Януковичем, тому що не люблять Донбас. Вони обзивають його «зеком», тому що вважають, що на Донбасі живуть гопники та бандити. Ми для них — люди третього сорту», — такими були меседжі, які команда Януковича нав’язувала своєму електорату протягом усієї кампанії.
«Про відсталу аграрну Галичину коментатори говорять у мажорних тонах, жителі ж промислового, передового Сходу малюються ними похмурими, тупими істотами, яких називають «бандитами», «фашистами», «окупантами», й у виразах ніхто не соромиться. Американські маріонетки не зважають на думку 15 мільйонів людей, які голосували за Януковича. Безжально відвішують стусанів промисловому Сходу, який багато років годував Західну Україну», — писала газета «Донецкий кряж» у грудні 2004 року (№ 43).
Розрахунок був простий. Не маючи чіткої передвиборчої програми та реальних досягнень, якими можна було б похвалитися, команда Януковича зробила ставку на ірраціональне. На емоції. Політтехнологи апелювали до давніх страхів та стереотипів, укорінених у душах мешканців Донбасу ще з радянських часів, і цей розрахунок виявився правильним. Сам по собі Янукович мав мало шансів стати народним улюбленцем. Він не був гарним оратором чи хоча б талановитим демагогом, яких народ любив в усі часи. Не міг похвалитися успіхами в бізнесі, не відзначався потужним інтелектом, не вимовляв полум’яних промов, викриваючи пороки системи. Недорікуватий бюрократ, що пише з помилкою власне вчене звання, та ще й двічі судимий — точно не той кандидат, якого нормальні люди хотіли б бачити президентом своєї країни. Але варто було тільки перевести політичне протистояння у формат «наші проти фашистів», як розклад кардинально змінювався.
Вибори 2004‑го стали не змаганням програм, а протистоянням міфів. Виборця не цікавило, що конкретно пропонує той чи інший кандидат, які реформи він збирається проводити, яким бачить шлях виходу із затяжної економічної кризи 90‑х. Люди йшли голосувати «за своїх» і «проти помаранчевої чуми». З незграбного телепня Янукович перетворився на «свого мужика», який протистояв «американському прихвостню» Ющенку.
Проте після поразки сумували у таборі Януковича недовго. «Помаранчевий фюрер» виявився зовсім не таким страшним, як його малювали, і донбаським кланам швидко вдалося досягти з ним повного взаємопорозуміння. За кілька років після Майдану «проффесор» знову виринув із небуття, отримав пост прем’єр-міністра і тріумфально повернувся у владу. Однак, незважаючи на це, в душах донецьких обивателів події листопада–грудня 2004 року залишили болючий шрам. Команда Януковича почала переконувати жителів східних областей, що «у Донбасу вкрали перемогу». Незважаючи на очевидність фальсифікацій, регіонали наполягали, що вибори насправді виграв Янукович, а з думкою Донбасу просто не захотіли рахуватися. І електорат Януковича повірив. Поразка була образливою не тому, що їхній кандидат не став президентом, а тому, що виграли «бандерівці» — політичні опоненти, яких пропаганда встигла до крайності демонізувати. Тріумф принципового противника пригнічував більше власної невдачі. Донецькі політики зробили все, щоб перемогу «помаранчевих» Донбас сприйняв як ляпас і приниження. І їхні зусилля не пройшли даром. У майбутньому накопичені образи стануть каталізатором трагічних подій, які ще коштуватимуть десятків тисяч загиблих, мільйонів скалічених доль та величезних фінансових збитків.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ВТРАЧЕНИЙ ШАНС ЮЩЕНКА
Після перемоги на виборах Віктор Ющенко вирішив відмовитися від своїх програмних гасел і домовитися з політичними опонентами. Обіцянка відправити бандитів у тюрми так і залишилася порожніми словами. Ющенко не почав добивати деморалізований донецький клан і дозволив йому не тільки зберегтися, а й взяти реванш уже у наступному 2006 році.
Щоб не злити регіоналів, на посаду донецького губернатора новий президент вирішив поставити слабку та компромісну фігуру, яка влаштувала б донецьку еліту. Цією фігурою став Вадим Чупрун. Та сама людина, яка вже очолювала Донецьку область на початку 90‑х років і шантажувала Київ федералізацією. Донецькі прихильники Ющенка були шоковані, коли дізналися про це. Після Сєвєродонецького з’їзду таке призначення виглядало знущанням.
Колишній мер Маріуполя Михайло Поживанов — один із небагатьох політиків Донецької області, які підтримали на виборах 2004 року «помаранчеву» команду, — після перемоги Ющенка сам претендував на пост голови Донецької обласної адміністрації. Однак в останній момент президент усе ж обрав кандидатуру Чупруна. Про те, як і чому це сталося, розповів сам Поживанов:
«На Водохреща, 19 січня 2005 року, Ющенко запитав, чи готовий я йти працювати губернатором Донецької області. Я відповів ствердно. Він запитав, чи є у мене команда. Я відповів, що команда є. Він сказав, що їде у відрядження до Європи, потім повертається на інавгурацію, і після цього чекає мене у себе по цій справі. Коли він повернувся, у нього померла мама. Ми поїхали у Хоружівку на похорон. Само собою, я не почав там йому нагадувати про нашу розмову. Він теж промовчав і більше вже до цієї теми не повертався. А потім я дізнався, що замість мене призначили Вадима Чупруна, який усе життя виступав за федералізацію. Виявилося, що до Ющенка прийшли Плющ і Звягільський і вмовляли його, щоб він не призначав Поживанова. Вони говорили, що це призначення викличе протистояння з директорським корпусом. Звягільський присягався, що якщо призначать Чупруна, то буде мир і благодать, а Донбас буде любити Ющенка І Ющенко на це пішов».
У Луганську спочатку все виглядало більш оптимістично. Головою Луганської обласної держадміністрації у лютому 2005 року був призначений Олексій Данілов — той самий колишній мер Луганська, якого незаконно позбавили посади в середині 90‑х. Данілов, здавалося, мав особисті рахунки і до Тихонова, і до Єфремова, і всі чекали, що він їх пред’явить. Перед першою ж сесією з депутатів обласної ради, які ще кілька місяців тому поголовно підтримували Януковича, Данілов сформував власну групу і почав збирати голоси за відставку голови облради Віктора Тихонова. За день до сесії ці голоси були, але у вирішальний момент план Данілова таки не спрацював.
«Оскільки ходять чутки про моє зняття з місця роботи, я відповім: я ніколи не служив окремим кланам чи правителям, я служив тільки батьківщині і народу», — сказав Тихонов, відкриваючи першу сесію облради після зміни влади в Україні.
Після цього він холоднокровно запропонував депутатам вирішити його долю «шляхом підняття рук», тобто публічним, відкритим голосуванням, хоча зазвичай і за регламентом голову облради обирали таємним голосуванням за допомогою бюлетенів. І тут депутати злякалися — проголосувати проти мастодонта відкрито зважилася тільки одна людина. Віктор Тихонов тріумфував.
«Я пропоную встановити мораторій на розгляд питань кадрових перестановок керівництва облради
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
