Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

— І ви про щось хочете поговорити.

— Так, саме так, — сказав він і порожевів, задоволений тим, наскільки вона вловила момент.

Запала мовчанка. Чоловік був наче обшарпаний по краях чи хворий на виплекану роками хворобу.

Вона сказала:

— Хто кого запрошує в дім?

Він підняв руки.

— У цьому немає потреби. Я не думаю. Ні, ні, точно.

А тоді він розсміявся на її слова. Нарешті зрозумів і розсміявся, продемонструвавши зуби кольору сепії. Вона чекала. Їй стало цікаво, їй почало здаватися, що вона знайшла собі місце і влаштовується зручніше на алеї з власником дому.

— То, значить, дім вас задовольняє?

— Мабуть, здебільшого так.

— Бо якщо я чимось можу.

— Ні, мені здається, все добре. Кімнати.

— Так.

— Кімнати й кімнати.

Було холодно. Цікаво, чи тут і мусить бути так холодно.

— Так, — сказав він. — Цей будинок у моїй родині. Дайте подумаю — сто років. Але вартість утримання.

— Можу уявити.

— Робота, увага. У нас завжди була велика родина. Без кінця, ви ж розумієте, тут підрихтувати, там підфарбувати. Завжди про щось треба дбати.

Вона чекала, коли він згадає Альму, свою дружину, і те, що діти виросли й роз'їхалися.

— То ми, власне, сподівалися.

Його тіло витягнулося, виструнчилося вгору й навскіс у дрібній епіфанії яскравих сподівань. У цьому жесті вона побачила чоловіка, який намагається виплутатися з давньої сором'язливості та стриманості.

— Що ви будете не проти.

Вона слухала й майже бачила слова, і від того він почав їй подобатися трохи більше, і відчувала легку уважність до обставин, відчуття перебування в моменті.

— Так.

— Розумієте, там є комод. Він у кімнаті, десь нагорі. Здається, у чохлі. Мабуть, у чохлі з такої тканини з підкладкою, яку використовують. Може, ви його бачили. Бо його мали винести й вивезти, а тоді чомусь, ну, ви розумієте, не все відбувається тоді, коли мусило б. Цей комод крихкий, у двох частинах, і досить-таки старий.

Не це він мусив сказати.

— Він у одній з кімнат нагорі, що їх ви не використовуєте. Загорнутий у ковдри. І ми хотіли б, — сказав він.

Вона звернула увагу на лінії кровоносних судин у нього, цього дебелого чоловіка, на обличчі, так, він не молодшає, він старішає, шкіра вже напинається, зморшки біля очей глибшають, він же мусив заговорити про містера Таттла, чому він зник, куди подівся, що там ще про нього можна сказати, щоби прояснити, з'ясувати і проаналізувати.

— Тобто ми сподіваємося, ви не проти, якщо ми когось по нього пришлемо. Ми пробували подзвонити, й одна жінка дзвонила — рієлторка. Це давня родинна реліквія. То ми подумали й вирішили, що хочемо відремонтувати й поставити в нашій спальні, вдома. Ми про це давно говорили. У нинішньому домі, звісно. Але то одні справи, то інші.

Він боявся замовкнути, бо вона не виявляла ні згоди, ні незгоди і мовби відсторонилася від цієї сценки. Він відступив ще на крок і знову став упівоберта, і так вони і стояли на холоді, на алеї, власник і мешканка, і невпевнено дивилися на дім.

Вона спробувала згадати, як він виглядає, а тоді забула, як його звати. Лише на мить. Лише на коротку мить, та й це не його ім'я. Це її ім'я, бо вона його нарекла.

Уранці вона почула звук.

Вона знала, що зараз 7:20 чи близько того, і поглянула на кухонний годинник. Так і було.

Вона одразу зрозуміла, що це — не звук із третього поверху. Цей звук інший, не такий високий у структурі дому, менш потайний, ніж раніше.

Вона повільно пройшла кімнатами, знаючи, що це станеться саме так — як наспів, як чоловічий, його наспівний голос, що відмірював темп її кроків сходами й задавав стискання її пальців на балясині. Буття тут прийшло до мене. Бо тут, на узбережжі в цю пору року, самотньо і бо їй щоразу треба доторкнутися до балясини.

Вона пройшла сходовий майданчик і звернула в коридор, відчуваючи свої відчуття, почуваючись вразливою й відкритою, так, наче з неї зняли кілька шарів, можливо, можна сказати так, якщо це щось пояснює, і в кожному кроці вона відчувала присутність світу.

Проїжджаючи повз знаки «НОВІ ВЖИВАНІ», повз гори дров під кожним тентом і під синім брезентом при гаражах і сараях, вона розуміла, як це станеться. Вона повернеться додому й підніметься сходами, повз «ВАНТАЖНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ й АВТОЗАПЧАСТИНИ», і пройде вздовж коридору на другому поверсі в наспівному русі, пристосовуючи себе до тіла, що починає належати їй.

Вона чула його, його гіпнотичне мовлення, у своїх грудях і горлі й підійшла до дверей своєї кімнати, спальні, розташованої не дуже високо в структурі будинку. У кімнаті нагорі не було нічого, крім комода, загорнутого у пледи вантажників. Тут був його час, його вимір чи міра, хай би якою надуманою фразою ти захочеш це назвати.

Вона — тисячу разів дурна. Вона рушила до дверей, дурна в той спосіб і в цей, тільки не в її кімнаті, проїжджаючи повз «АВТО КОРПУС і НОВІ ВЖИВАНІ», повз дрова під брезентом і парусиною, бо Рей там цілий, у своєму справжньому тілі, з димом у волоссі й одязі.

Вона знала, як це станеться за точкою, до якої вона програвала події подумки, бо відмовлялася піддаватися межам віри.

Коли вона увійде до кімнати, виявиться, що вона там уже була і є зараз, уночі, і почне роздягатися. Завдання полягає в тому, щоби пристосуватися до моменту, скинути старий светр, повернувшись спиною до ліжка. Вона стоїть босоніж, піднімає висунуту зі светра руку і вдаряється об щось нагорі. Вона згадує лампу, що звисає зі стелі й геть не пасує до цієї кімнати, от розгойдується металевий абажур, а тоді вона повертається й дивиться, знаючи, що побачить.

Він сидить на краю ліжка в білизні й підкурює останню цигарку за день.

Невже ти не можеш цього уявити, навіть коли бачиш на власні очі?

Невже те, що відбувається, виходить настільки далеко за рамки твого досвіду, що доводиться вигадувати якесь виправдання чи присвоювати події ниций титул «просто привиділося»?

Невже реальність для тебе надто потужна?

А ти ризикни. Повір у те, що бачиш і чуєш. Це пульсує кожне таємне послання, яке ти будь-коли відчувала на краю свого життя.

Вони — це два справжні тіла в кімнаті. Так вона їх відчуває — руки торкаються і труться, вуста повільно розтуляються — у ту розщеплену серцевину половини секунди, за яку звертає за одвірок. Його член здіймається в її розслабленому рожевому кулаку. Їхні вуста розтуляються