Читати книгу - "За сестрою, Андрій Якович Чайковський"

їхали один поруч одного. Татарцi було це не по нутру. Їй здавалося, що везе значну особу, жiнку, що на неї не смiє вiтрець подути; а вона, як простий татарський хлопець, на конi гарцює.

– Давно ми, сестро, не були такi щасливi, як сьогоднi!

– Чи тато живi?

– Живi, i Петра знайшов мiж козаками.

– Де ж вони тепер?

– В степу, пiшли з козаками… Я втiк вiд них нiччю та й попав сюди, щоб тебе знайти…

– То ми вже свобiднi?

– Ще нi, та ось послухай: могутнiй Девлет-гiрей Iбрагiм шукає свого сина Мустафу. То знаєш… той самий харциз, що зруйнував нашу Спасiвку. Тодi над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мустафу зловив на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велiв його вiдвести лубенському полковниковi. Пам'ятай, сестро! Ти показуй, що нiчого по-татарськи не знаєш. Тодi покличуть мене на перекладача. Я тобi лиш тому кажу, щоб ти знала. Може бути, що на перекладача покличуть не мене, а когось iншого, тодi знай, що казати, бо вiд цього залежить наша воля.

Заки доїхали до гiреєвого дворища, розказав їй Павлусь усе, що пережив вiд тої хвилини, як вони почули церковнi дзвони, як напали на село татари та її вхопили. Тепер буде все залежати вiд їхньої проворности.

Павлусь одного лиш боявся, але цього Ганнi не сказав, щоб її не лякати.

Якби так лубенському полковниковi впало на думку втопити Мустафу або голову йому вiдрубати, тодi й їм було б амiнь.

Ганна хотiла розповiсти Павлусевi свої пригоди, та вже часу не стало. Вони побачили дворище i, полишаючи татарську ватагу, почвалували наперед.

Татари погнали за ними, полишаючи арбу з татаркою. Вона верещала за ними, та це нiчого не помогло. Мусила сама взяти вiжки в руки й поганяти.

Девлет-гiрей стояв на галерiї i вижидав гостей. Павлусь зняв шапку i став здалека до нього вимахувати.

– Невже ж то ця дiвчина так на конi сидить? Справдi лицарський народ тi козаки, – говорив гiрей до свого завiдувача. Молодi позiскакували з коней i пiшли до свiтлицi. Вклонилися, а Павлусь заговорив так:

– Могутнiй лицарю Девлет-гiрею! Приносимо тобi добру вiстку за твого славного сина Мустафу. Це моя рiдна сестра; вона його бачила наостанку. Звели її ласкаво запитати, хай сама розповiсть.

Девлет-гiрей почав її випитувати по-татарськи. Ганна оглянулась на брата, що нiчого не розумiє.

– Питай її ти! – каже до Павлуся. Павлусь став її питати по-українськи. Вона вiдповiла, як чула вiд нього, а Павлусь розповiв це по-татарськи.

– Добре! – каже Девлет-гiрей. – Я зараз посилаю послiв з багатим окупом до лубенського полковника, а за той час ви будете моїми гостями. Коли вашi вiстi справдяться, жде вас велика нагорода, коли ж… – вiн не договорив, бо сам налякався слiв, якi мав сказати.

– Та тепер житимете трохи по-нашому. Дiвчина пiде мiж жiнок до гарему. Не годиться i закон не велить, щоб дiвчина в цьому вiцi ходила з вiдкритим лицем та й балакала хоч би з братом.

Павлусь i Ганна подивились одне на одного з жалем, що їх розлучали знову.

– Хiба ж не можна нам i слова промовити одне до одного хоч би через заслону? – заговорив Павлусь. Вiн чув, як його корч за горло хапає…

– Можна, але здалека…

Розiйшлися. Її повели мiж жiноцтво, Павлусь пiшов до своєї кiмнати, щасливий тим, що йому Бог дозволив дожити.

IX

Настала зима. Павлусь дивувався дуже, що не було тут снiгу, як в Українi, що дерева все ще зеленiли, хоч деколи й холоднiше було. Та вiн, сердешний, забув рахубу часу й не мiг змiркувати, коли буде Рiздво.

Минулого року такi веселi свята були. Вiн ходив з хлопцями колядувати, возився саночками, а тепер i не вгадає, коли свято…

Те саме думала й Ганна, їй теж весело було, як внесли до хати дiдуха, як покiйний дiдусь благословив усiх, як кидали кутю до стелi та рахували рої…

Вона вже привикла до гаремового життя. Ой, наплакалась вона, наплакалась…

Павлусь непокоївся, чи посольство Девлет-гiрея найде ще Мустафу в живих… Ганна розповiла йому про свої пригоди.

А старий нетерпеливився теж. Вже бiльше як мiсяць минуло, як посольство поїхало, та слух по ньому загинув. Вiн знав, що посольству нiчого боятися козакiв, що вони вшанують мiжнароднi звичаї i не торкнуть посольства. Та вiн боявся харцизяк або татарiв ногайцiв. Тi, напевно, не вшанують нiкого, а пронюхавши в них грошi, порiжуть усiх, пограбують так, що нiхто й не вгадає, де дiлися…

Девлет-гiрей розставив гiнцiв вiд самого Перекопу, щоб зараз сповiстили його, коли появиться посольство з поворотом.

Нарештi!

Одного дня причвалав гонець з доброю вiсткою, що Мустафа вертається живий i здоровий.

Девлет-гiрей велiв сiдлати конi й виїхав з цiлим почтом назустрiч.

Коли про те довiдався Павлусь, не втерпiв i побiг до жiночого вiддiлу.

Сторож не хотiв його пустити. Коли б це був хтось iнший, сторож був би напевно штовхнув його ножем. Але цього не вiльно було торкнути, бо так пан наказав усiй службi.

– Та чорт з твоїм гаремом! – кричав Павлусь. – Сестру менi приклич, я її мушу зараз бачити…

Викликали Ганну.

– Ганнусенько! Мустафа вертається, будемо свобiднi! – Бiльше не говорив нiчого. Казав собi осiдлати коня i побiг наздогiн за почтом, але завернув з дороги.

– Яке менi дiло до нього! Добре, що живе, тепер хай i зараз здохне за ту кривду, яку нам заподiяв… Чорт їх бери, усiх татар. Маму вбили, дiдуся… нас помучили… Пождiть, чортовi сини! Вернусь я ще сюди, може й не раз, та не на посторонку, як невiльник, а з козацтвом, як лицар… Пождiть, я ще вашого дiдьчого хана за бороду скубну, не то що…

Так мiркував Павлусь, вертаючись до дворища. На дворi вже смеркало. Пiшов до своєї кiмнати i лiг спати. Про вечерю забув. Але й заснути не мiг. В його головi гудiло, як у млинi. Думка думку переганяла, усе докупи перемiшувалося…

Що буде тепер? Чи вертатися їм зараз таки, чи переждати до весни? Взимi на степу небезпечно. Можна цiлу юрбу вовкiв зустрiнути, заблукатись та й замерзнути. А тут так нудно жити мiж татарвою. Так коли б хоч в однiй хатi з Ганею! А воно й тут тi дурнi звичаї не дають…

А що було б, якби татарин