Читати книгу - "1793"

пише, що королеву-вдову збираються судити революційним трибуналом. Ми обоє знаємо, чим це закінчиться. Очевидно, що Марія-Антуанетта втратить голову, як і її чоловік. І кинуть її труп у гуртову могилу разом з бідолахами, що незадовго до неї познайомилися з гільйотиною. Похмурі часи, Сесіле.

Коли Вінґе нарешті відповів, голос його лунав уже значно м’якше.

— Югане, ти сам мені сказав тієї ночі: навіщо ми взагалі щось робимо, якщо не для цього?

— Твоя правда, як завжди. Не сперечайся з Сесілом Вінґе, він завжди правий — так казали і в університеті, і в суді. Хай буде по-твоєму. Ось тільки напишу зараз Ройтергольму смиренного листа. Виграю нам ще хоч трохи часу й спробую запобігти катастрофі… Як прочитає він газету!..

Вінґе схилив голову:

— Дякую, Югане Ґуставе.

14.

Секретар Ісак Рейнгольд Блум зневажав квартали Стокгольма, які мали необережність вирости поза межами Стадсгольмена. Найбільше він не любив Ладуґорсландет. Дрібний дощ перетворив вулиці на болото. Жебраки, безхатьки й дрібні злодюжки туляться по кутках, ніби сподіваються заховатися там від смерті. Між ними видно й колишніх моряків і солдатів у подертій формі.

Треба було мати розум і не пертися пішки до маєтку графа Спенса. Немає іншої ради, тільки йти по калюжах, вода просочується між швами черевиків, і з кожним кроком хлюпання в них все сильніше, і Блум має нові й нові підстави клясти свою долю. Він уже сім років працює в поліції, а заробляє заледве сто двадцять далерів на рік.

Коли він покинув роботу нотаріуса й замінив старого Галлквіста на посаді поліційного секретаря, сподівався на кращий заробіток. А тепер… Роботи стає більше, а платня так само мізерна.

Кашель Вінґе чує ще здалеку. Це його трохи заспокоює — декому значно гірше, ніж йому. Сесіл Вінґе міг далеко піти зі своїми здібностями, а буде щастя, якщо доживе до наступного року.

Блум постукав у двері, і відразу кашель стих. За якусь мить Вінґе відчиняє — спокійний, як завжди, навіть ще спокійніший. Лише з кишені жилета визирає кінчик хустинки, червоний і вологий від свіжої крові. Сила волі цього чоловіка вражає Блума. Але зразу переходить до справи.

— Нурлін послав мене передати папери, які ти просив. Довго чекати не довелося.

Блум сів біля груби просушити черевики, а Вінґе розгорнув пакет. Усередині три листи зі зламаними печатками. Блум прокашлявся і повів далі:

— Очевидно, писані негайно після того, як «Екстра постен» надійшов у продаж. Усі на одну тему, але наводять різні підстави, з яких їх написано. У всіх вимагають, щоб поліцмейстер припинив твоє розслідування. Перший лист написав багатий купець, якого нібито хвилює вплив цієї справи на вартість бавовни й можливі несприятливі наслідки для фінансів усього королівства. Якийсь граф Енекруна з Комерційної колегії вказує на ризик морального занепаду суспільства, якщо народу показати речі, про які він навіть не здогадувався. І нарешті найважливіше: Їлліс Тоссе пише, що будь-які скандали самі по собі розбурхують революційні настрої. Тоссе пише особисто про тебе, називає якобінцем.

Вінґе розминає пальці рук, гріє їх у долонях.

— Тоссе я знаю. Може, і ти його пам’ятаєш? Він разом з нами був в Уппсалі.

— Наче ім’я незнайоме.

— Він був ледащо, ніяких здібностей, але родина доволі багата, мали змогу купити йому місце незалежно від успіхів у навчанні. Пам’ятаю, з якою погордою він дивився на нас, змушених протирати штани на аудиторних лавах. Припускаю, що наші зусилля вважав просто доказом бідності. Може, поліцмейстер сказав, чому він тебе послав аж сюди з цими листами?

— Не казав, але й потреби не було. Я не зовсім дурень. Я вів протокол наради, коли ти прийшов показати ту тканину. Потім прочитав новину в газеті. Ти сподіваєшся, що хтось із цих шанованих панів має інші підстави скаржитися, не ті, про які написали. Здається мені, це пов’язано з фатбуренським трупом.

Вінґе стиснув губи, заплющив очі й потер чоло.

— Усе так. Чесно кажучи, я чекав, що імена зразу дадуть мені чітку картинку. Але ні. Про тих двох я і не чув, і спільного в цих писак — хіба гроші.

Блум лукаво посміхнувся.

— Не тільки. Але на світі не буває нічого безплатного. Мені теж дещо потрібно.

— Усе, що в моїх силах, Блуме.

— Ти мені повідомиш, коли тобі стане зовсім погано. Тільки мені, і якомога скоріше. В управлінні закладаються на те, коли ти помреш. Зараз на кону сума, втричі більша за мою річну платню.

— Якщо ти мені повідомиш щось корисне — не маю нічого проти, щоб хтось заробив з моєї смерті. Тим більше, я все одно помру. Пошлю до тебе кур’єра зразу, як відчую, що вже мені край. А тепер твоя черга.

У Блума аж усе всередині затріпотіло від думки, як кардинально може покращитися його матеріальне становище. Він міг би дописати нарешті свою книжку «Необхідність релігії для існування суспільства», і не у своїй холодній кімнатці, а в улюбленій корчмі «У Класа», за кутовим столом, а йому з кухні приноситимуть страву за стравою: копчений оселедець, баранина, рагу…

— Прекрасно! Ти коли-небудь чув про Братство Евменідів?

— Краєм вуха. Одне з багатьох закритих доброчинних товариств, якщо не помиляюся. Начебто утримують якісь сирітські притулки й найбідніші парафії.

— Точно. Евменіди дуже щедрі, і стати членом братства може тільки небідна людина. Ти ж знаєш, що я пишу вірші? Я був знайомий з Клаасом фон дер Еккеном, спадкоємцем власників однієї компанії, який чимало мені платив, щоб я читав йому свої поезії. Еккен був членом Евменідів. Справи в нього йшли дедалі гірше, і коли він надумав відмовитися від доброчинності, щоб хоч якось протриматися на плаву, вони змовилися і знищили його. Якщо вже ти в братстві, то маєш виконувати зобов’язання без відмовок. Банк негайно затребував від Еккена повернути кредит, позичати йому більше ніхто не хотів. Якось увечері до мене постукав якийсь обірванець і став кричати, що гроші, які я отримав за декламацію, були тільки позикою. Звісно, то був Еккен. Мені стало цікаво, що ж то за Евменіди. Одного разу була нагода, я кинув оком на їхній список. Пам’ять у мене не гірша за твою: усі, хто тобі написав, — члени братства.

Вінґе легенько затарабанив ногами об підлогу.

— Твоя історія насправді не така дивна, як може здатися на перший погляд. А знаєш, звідки це слово?

— Евменіди? Ні.

— Один з моїх репетиторів був одержимий грецькими класиками. А ще він майстерно володів різками. Тож я багато годин провів, вивчаючи Есхіла. Нашою мовою це перекладається «доброзичливі». У греків мудреці так зверталися до фурій, богинь відплати, щоб не розлютити їх.

Блум радо