Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

— Пане Дормане? — сказав Дубов, який вів зустріч.

Цього разу хлопець мовчав. Стора в сукні, що сиділа поруч із ним, поводилася нервово — роззиралася довкола, як загнана: раз у раз змінювала положення тіла — стурбована, видно, шумом голосів, що наростав.

— Ви помиляєтеся, — сказав нарешті хлопець із якоюсь злістю, його рука гладила кисть подруги. — Якщо хочете знати, ми не раз із нею (він кивнув на ту, що сиділа поруч) вмирали з голоду. Якщо ви думаєте, що бути людиною, а не людоїдом, легко, то ви помиляєтеся. В усі часи за людяність треба було платити.

— Для нас зовсім не так, як для вас, ясно, що ми лю­до­їди, — сказала Ліна від вікна. — Це ще треба з’ясувати і довести, що стори — люди. Щось не дуже видно, що ваша подруга — людина. Людина вміє говорити і...

— І поїдати собі подібних, — хлопець, видно було, збирався йти. — Невже ви думаєте, що ваше вміння говорити відрізняє вас від неї (він показав на стору, яка вже ледве стримувала себе) настільки, що ви маєте право змушувати її на вас працювати, бити батогом і навіть їсти її?

— Ви хочете сказати, що я нічим не відрізняюся від неї? — завелася Ліна.

— Давайте роздягнемо вас обох — і побачимо.

— Людина визначається не тілесними ознаками, ви це прекрасно знаєте! У нашому суспільстві є люди без рук, без ніг, яких ми, проте, вважаємо людьми і ставимося до них як до людей. Людина визначається її внутрішнім світом, її почуттями...

— А у неї, звичайно, немає внутрішнього світу, немає почуттів?

Усі подивилися на стору: вона вся тремтіла.

— Вона просто боїться, — це звичайний тваринний страх.

— А чому вона боїться? — запитав хлопець. — Чо­му страх пригнічує в ній інші почуття? Тому що знає, що вона для вас не людина, а порожнє місце, шістдесят кілограмів м’яса. Вона знає, що, якби поруч не було мене, ви її знову зробили б худобою. Ви дали їй можливість ­відчувати людські почуття, розвивати те, що ви називаєте «внутрішнім світом»? Якщо вас роздягнути, загнати в хлів і бити батогом — ви, певно, теж будете тремтіти, «без людських почуттів», як і вона. Відколи я врятував її від смерті на м’ясо­комбінаті і поселив у себе, вона змінилася: вона слухає музику, як і ви, і її серце переживає ті ж високі почуття!

— Неправда! — вигукнула Ліна. — У сторів відсталість розвитку визначена не умовами, а генами. Це доведено.

— Доведено — наскільки умовами, а наскільки генами? А у вас особисто перевіряли гени?

17

В порядку обговорення Заяви Партії консервативних ­гуманістів публікуємо другу частину статті-відгуку ­Директора Інституту Людини, доктора суспільних наук З.-Д. Конрада

Тварини і люди

(продовження)

Якщо керуватися логікою консервативних гуманістів, то наша цивілізація повинна відмовитися від сторів, почавши сприймати їх як «людей». Бо саме в людському ставленні до «тварин», у ставленні до них «як до людей» і полягає сенс консервативного гуманізму. Іншими словами, ми тримаємо в неволі не «тварин», а принаймні «живих істот». Ми б’ємо батогом не «тварину», а мало не «людину». І, нарешті, ми вбиваємо та поїдаємо «собі рівного», «собі подібного». Тобто всі ми... людожери.

Припустимо, і з цим феноменом логіки пана Білла Соловйова ще якось можна було би погодитися. Але яким чином, в такому разі, жити нам усім? Ось питання, яке не цікавить наших засліплених «гуманістів».

Річ у тому, що шановний президент партії виходить з думки про якусь ідеальну, мало не безтілесну «людину». Він ніби не помічає, що людина — це не тільки «совість», але й мільярди клітин, які потребують щоденної, щосекундної їжі. Він не помічає, що ми не їмо траву, як корова. Що у нашому розпорядженні м’ясоїдні організми, закодовані на обов’язкове споживання м’ясної їжі. Як збирається вирішити цю неабияку проблему наш надсовісний консервативний гуманіст? А ніяк! Він просто її замовчує.

Відмовитися сьогодні від сторів — це означає позбавити се­бе виробничої сили та їжі. Замінити виробничу силу можна або ­іншими людьми (знову в рабство?), або машинами. Але відомо, до чого призвела ­індустріальна цивілізація: ми й досі не відійшли від страхіть ХХ-ХХІІ віків. Людство — під натиском жаху та усвідомлення безвиході — відмовилося від безглуздого розвитку науково-­технічного потенціалу. Якби не фашистське варварство, яке «відкинуло» цивілізацію на тисячоліття назад, нас би сьогодні, найімовірніше, не було. До кінця ХХI століття середовище, в якому жила людина, було засмічено індивідуальними відходами настільки, що в більшості міст за задоволення подихати півгодини неотруєним повітрям доводи­лося платити великі гроші. Аварії на низці термо­ядерних електростанцій зробили непридатними величезні площі землі: досі, через тисячоліття, на них не можна жити (я маю на увазі відомі «Заборонені Зони» у Європейському, Північноамериканському та Східно­азійському Штатах Рейха). Зміни у кліматі наростали з катастрофічною швидкістю. Потепління на всій планеті було наслідком парникового ефекту. Озонові діри у багатьох місцях так розрослися, що доводилося виселяти «з-під них» цілі міста. Гуманізм щось смішно кричав про потреби «дещо зменшити кількість відходів», але його мишачого писку ніхто не чув. Світ остаточно збожеволів, зробивши своєю метою зовсім незрозуміле прагнення винаходити все нові та нові машини, апарати, відкривати все нові «таємниці природи». Навіщо? Крім екологічної катастрофи, людина опинилася перед загрозою психологічної кризи. Психіка не витримувала переускладненості життя, перенасиченості інформацією, оточеності мертвими автоматами. Мільйони, які вважали себе власника­ми апаратів, над якими вони нібито панують (так компенсували волю до влади), перетворювалися, фактично, на... їхню обслугу. Як свідчать психологи-дослідники фашистської епохи, все це божевілля було наслідком роздутого самолюбства людини. Світ дедалі більше — таємно чи явно — пишався, бундючився своєю «індустріальною могутністю».

Фашисти запропонували інший вид гордості — аристократизм. Цілковиту владу не над апаратами, які замінили «гуманній» людині владу над рабом, а... знову над людьми. Тільки тепер на іншому рівні. Відтепер пишалися не винаходом нового механізму, а приналежністю до «вищої раси». Самолюбство з його потребами перевели в іншу площину. Первісна зацікавленість фашистів розвитком науки і техніки дуже швидко вступила в суперечність з їх антикультурним ірраціональним пафосом. Приблизно у сто мільйонів разів зменшена кількість «людей» зняла проблему життєзабезпечення жахливої кількості населення (згадаймо, що на кінець XXIII віку на планеті проживало — в це важко повірити! — близько тридцяти мільярдів «людей»). З решти світу, переведеного в розряд нижчої раси, швидко збили пиху самолюбства. Три чверті «нижчої раси» було фізично винищено, одну чверть — поступово зведено до статусу тварини. Далі скажено розвивати «науку і техніку» було нікому. Щодо представників вищої раси людей, то їх було просто занадто мало, щоби щось «розвивати». А до того ж не було практичного сенсу: