Читати книгу - "Його святість Кафі, Містер Фас"

розділ 6

Розділ 6

        Я лежав на землі накритим пледом. Подивився на друга за спини, поза у якій я сидів в першу ніч коло Санаю тільки ми з ним помінялись місцями.  Була все теж саме яскраве нічне небо вкрите зорями, те саме вогнище, навіть та сама наша супутниця з міцним сном й розкинутими руками. Не було лише величної краси міста.

        Дивився на його спину. Про що він зараз думає, чи думає взагалі. Як це бути ним. Бути поруч із ним це наче відчувати цілий всесвіт загадковий, настільки затишний та прекрасний що захоплює серце! Так прекрасно відчувати Кафі дивлячись на його не примітну спину мене вкрив затишок любові, наче після найважчої події у твоєму житті ти  поклав голову на людину яка стала для тебе цілим світом. Коло неї ти є цілим світом.

- Кафі. – Перевернувся на спину. Хочу бачити яскраві зорі.

- Що? – лагідно запитав.

- Як це… Бути цією зіркою що впала із неба. –  трохи соромні слова.

Декуди на зоряному небі пролітали вогники.

        Кафі довго не відповідав.

- хочу сказати Дені, та не можу передати це. – замовк. – Бачиш цю зірку? Що падає?
- Так.

- Я думаєш ким вона стане? – стиснув плечі коло грудей.

- Кимось прекрасним… напевно. – незручні метелики полонили груди.

- Вона стане людиною яка пізнає у собі щось більше за зірку. Через сотні а можливо тисячі падінь сюди. – у голосі захоплення, глибоке захоплення! - Падінь які вона сама захотіла. Можливо вона буде жінкою в борделі, можливо найкращим другом! А можливо шахраєм із базару який стане королем, проллє море крові. Не знаю. Ця зірка падає щоб пізнати у собі щось більше ніж зірку на безмежному небі, а можливо щоб показати іншим у них щось більше ніж вони є, можливо те і інше а можливо щось абсолютно інше.

        Ці слова не викликали у мене думок чи почуттів, відчуваю те що відчуваю завжди поруч із ним,  те безкрайнє зоряне небо чиї зорі такі яскраві, нічне небо що манить своєю красивою загадковістю, безкрайністю.

- Цікаво як зараз там той хлопець.

- Не сумніваюсь що погано. – Відповів Кафі.

- Ти це знав, чому зробив це? Коли ми ще були разом ти такого не робив. – щось темне зжалось в середині.

- Я по справжньому відчув радість смерті, вона звільняє людей від болю. Повертає додому.

- Але це не відповідь. – звичним голосом сказав. Одним оком дивився як там Христя, здається її не здивувала смерть людини від його рук. Спить собі мирно наче кішка. Пускає бульки з рота.

- Коли людина хоче померти, по справжньому, не позбавитись страждань а саме померти я не можу її залишити тут.

- Як же їх рідні? Вони будуть страждати. Ти про це думав?

- Дені. – обернувся головою до мене, - Я не можу суперечити їх волі, їх рідні це воля інших людей.  –  знову бачив спину. – Алей побачить те що  я зараз сказав тобі тут, спершу буде злитись, плакати, кричати. Зрештою побачить суть. Смерть прекрасна як і народження.

- Ці дві речі можуть бути поганими.  – не погодився.

- Не має поганого чи хорошого якщо не ділити світ на біле і чорне. Так в певній мірі ти маєш рацію. Усі мають рацію через власні лінзи.

        Вирішив почухати другу спину. Не треба так напружувати себе.

- Куди ми далі?

- Денсею, коли я помру і не важливо як знай що я щасливий? Гаразд? – зовсім не те що очікував від чухання.

        Трохи подумав про це, його слова бували пустими лише в дитинстві, тоді ми були бешкетниками та брехунами.

- Що тобі тоді приснилось? - сів порчу із ним. Він дивився на небо. Мої очі на нього обличчя. Слова не викликали у мене тривоги.

- Не те про що ти думаєш. Мені приснилось минуле. Твої і цієї дівчини. Ще й якогось хлопця якого не знаю, та ви його зустрінете.

- Ви?  - Перепитав.

- Ви, я тоді буду трохи в іншому місці… напевно. Невпевнений

- Не лякай мене.

- можна обійняти? – Кивнув згодою.

        Ми трохи помовчали дивлячись у небо.

- Де ти був ті роки? Що бачив.

- Бачив багато всього, на диво нічого розказати. – ліг мені на ноги.

- Тоді розкажи побачене.

- У Зламії.

- Дома? – здивувався. наші рідні готові були нас проклясти. Ми їх покинули.

- Так. Твоя мама хотіла сказати що не ображається на тебе. Твій тато був хворий, не знаю що з ним зараз. – обійняв мою шию.

- Зрозуміло. – говорити… чому потрібно людям розмовляти? - Твої?

- Не пустили на поріг сказавши що єретик. Ти питав що я побачив. На морському березі Зламії  бачив місто у вогні. Люди кричали, плакали або мовчали, невідомі мені люди робили з дітьми жахливі речі на очах рідних. Місто горіло, від диму важко було дихати. Від криків  плачу думати.

Уявивши цю картину мене проймало ненависть, холодні нитки пролазили в кожний куточок тіла.

- Коли забіг у провулок, там була жінка із собакою. Сховались за ящиками. Побачивши мене, била собаку ножом. Собака не встигла навіть звуку видати. Стала переді мною заговорила – Зроби це швидко,  - на її очах покотились сльози але зовсім не відчаю. – Це місто буде мертвим до ранку, якщо житиму… це буде гірше за смерть.

 Не має що сказати. Вогник що залишився від вогнища тріскотів.

- Підійшов до неї, - продовжив, - Розумів, відчував: вона хоче померти, хоче до дому. Приклав їй на шию руку, на останніх подихах  почала дякувати. Прибрав руки.

- Невже? – по шкірі пішли сироти.

- Довів її тіло до присмертного, дав душі піти. Мені було боляче робити. Мої сльози капали на неї. Звільнення…

- Не… не знаю що сказати. – міцно обійняв його.

- З того часу я це робив багато разів. Смерть не скелет з косою.

- Кафі має рацію. – Озвалась Христя.

- Відколи ти не спиш? –тіло здригнулось.

- Від «Дома». – сперлась, розтріпаний вигляд. – Знаю що таке хотіти смерті,  особливо знаю як це не получити її.

- Тобто… не…? – Обернувся до неї, Кафі сидів дивлячись у небо  слухаючи нас.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍