Читати книгу - "Ми проти вас"

для нього це просто ще один спосіб продемонструвати, що йому не потрібно вивішувати прапори. Основа політики — стратегія, а не мрії. Отож, що він може використати собі на користь цього літа?

Уже давно переказували чутки, що лікарню в Геді закриють. Водночас на фабриці у Бйорнстаді кілька років скорочували працівників. А тепер ще й «Бйорнстад-Хокею» загрожує банкрутство. Треба добре відчувати, звідки віють вітри, щоб зрозуміти, як отримати виграш з усіх трьох змін.

— ХОКЕЙНИЙ клуб? Я навіть не думав, що ти колись полюбляв спорт, — здивовано каже лондонський приятель.

— Я полюбляю все, з чого можу отримати користь, — відповідає Річард Тео.

* * *

Дві жінки, Фатіма та Анн-Катрін, їдуть невеликим автомобілем дорогою через ліс. Їхні сини Амат і Бубу навесні стали товаришами по команді, ведмідь на футболках хлопців об’єднав також і мам. Фатіма в літній період прибирає в лікарні, де Анн-Катрін працює медсестрою, тож вони почали разом пити каву на перервах і з’ясували, що, попри суттєву віддаленість місць народження, записаних у їхніх паспортах, у них подібні погляди на життя: вони багато працюють, голосно сміються і люблять своїх дітей усім серцем.

Звісно, на початку вони часто обговорювали чутки, що лікарню збираються закривати. Фатіма тоді розповіла Анн-Катрін, що одна з перших фраз на бйорнстадському діалекті, яку вона вивчила, щойно прибувши сюди з маленьким сином на руках, звучала: «Якщо тяжко — так має бути». Фатіма любила місцевих людей за те, що ті не вдавали, ніби світ навколо не знає проблем. Життя — складна штука, тебе можуть скривдити, і тут це визнавали. А потім усміхалися й казали: «Ну й чорт із ним. Якщо тяжко — так має бути. Хіба хтось зі столиці дасть собі тут раду?».

Анн-Катрін розповідала свої історії. Про батьків, які рано померли, про юність серед лісів, коли справи в економіці дедалі погіршувалися, про те, як закохалася у великого незграбного чоловіка, якого прозвали «Кабаном», тому що він грав у хокей як небезпечно поранений дикий кабан, а на ковзанах міг їхати лише вперед і на повній швидкості. Анн-Катрін нікуди звідси не виїжджала, не бачила світу й не мала такої потреби. «Тут ростуть найкрасивіші дерева», — запевняла вона Фатіму. А потім додавала: «Та й за чоловіків не соромно, якщо мати до них терпіння».

Анн-Катрін постійно була зайнята Кабаном та їхніми трьома дітьми, найстарший серед яких — Бубу. Вона рано вставала, годувала їх, одягала й допомагала чоловікові з паперовою роботою в майстерні, а тоді їхала до лікарні, де мала довгі робочі зміни, повні найгірших моментів із життя інших людей. Потім вона поверталася додому, а там «треба допомогти з домашніми завданнями, прибрати будинок, часом і сльози зі щоки витерти».

Але вечорами, розповідала вона Фатімі, Кабан прокрадається на кухню, ступаючи такими м’якими кроками, що мало би бути невластиво чоловікові його статури, і коли він обіймає її, коли вона міцно пригортається до нього і вони танцюють, і пальці її ніг стоять на його стопах, і на кожному маленькому кроці Кабан піднімає її — ці хвилини цінніші за все. Цінніші за ціле життя. «Пам’ятаєш, Фатімо, коли діти ще зовсім малі, ти приходиш по них у дитячий садок, а вони підбігають до тебе і СТРИБАЮТЬ у твої обійми? Вони безстрашно кидалися до нас усім тілом, тому що беззастережно вірили, що ми спіймаємо їх; для мене ці миті — найкращі на світі». Тоді Фатіма усміхалася й казала: «Ти знаєш, коли Амат грає в хокей, коли він щасливий — я відчуваю те саме. Розумієш мене?». Анн-Катрін розуміла. Так вони стали подругами.

Коли одного вечора кілька тижнів тому Анн-Катрін упала на підлогу в лікарняному кафетерії, це Фатіма підхопила її. І вона ж була однією з перших, кому Анн-Катрін розповіла про свою хворобу. Фатіма супроводжувала Анн-Катрін на обстеження, возила до спеціалістів в іншу лікарню, щоб Кабан міг залишатися вдома і працювати в майстерні. Тепер вони сидять в автомобілі, уже майже приїхали, і Анн-Катрін втомлено усміхається:

— Ти занадто піклуєшся про мене.

Фатіма рішуче відповідає:

— Знаєш, що я вивчила, коли приїхала в Бйорнстад? Якщо ми не подбаємо одне про одного, то ніхто цього для нас не зробить.

— «Ведмеді серуть у лісі, інші серуть на Бйорнстад!» — каже Анн-Катрін голосом дядьків напідпитку з пабу «Хутро», і дві жінки голосно хихочуть.

Коли машина заїжджає на газон перед майстернею, Фатіма шепоче:

— Ти повинна розповісти Бубу, що хвора.

— Я знаю, — схлипує Анн-Катрін, сховавши обличчя в долонях.

Вона хотіла зачекати до початку хокейного сезону, бо тоді Бубу матиме можливість випустити емоції. Але часу залишилось мало. Що робити в таких випадках? Як сказати своїм дітям, що помираєш?

* * *

«Комора» — бар на околиці Геда, з живою музикою і дешевим пивом, а ще, як в усіх інших схожих закладах, тут місце зустрічей тих, хто намагається забути про свої проблеми, і тих, хто проблем шукає. Катя Овіч саме сидить у кабінеті, схилившись над бухгалтерськими записами, коли по одвірку стукає один із охоронців.

— Я знаю, ти просила, щоб тобі не заважали, але на барі сидить твій брат. У майці.

Катя роздратовано зітхає і ще нижче опускає голову. Тоді встає, поплескує охоронця по плечу й обіцяє цим зайнятися.

Так і є, Беньї сидить на барі, але сам цей факт не є проблемою. Він практично виріс у «Коморі», і коли бракувало працівників, він час від часу стояв за барною стійкою і наливав пиво, ще задовго до того, як йому виповнилося достатньо років, щоб самому випивати. Проте зараз ситуація інакша. Завсідники «Комори» — це вболівальники «Гед-Хокею», але вони дозволили Беньї з’являтися тут з трьох причин. 1. Їм подобається Катя. 2. Беньї був гравцем юніорської команди у Бйорнстаді. 3. Йому завжди вистачало розуму приходити в одязі з довгими рукавами.

Тепер Беньї виповнилося вісімнадцять, і якщо восени він гратиме в хокей, то буде вже в основній команді, і от цей хлопець розсівся собі в барі в самій майці, щоб усі бачили татуювання ведмедя в нього на руці. Цього ж тижня хтось виклав в інтернет відео, як горять червоні прапори «Гед-Хокею», а коли одна політикиня з Геда висловила свою думку про можливе банкрутство «Бйорнстад-Хокею», наступного ранку з капота її автомобіля стриміла сокира.

— Може, накинеш на себе светра? — запитує Катя, зайшовши за барну стійку.

— Привіт, моя улюблена сестричко, — усміхається Беньї.

Цією хитрістю він користувався ще з дитинства — слабкість Каті була в тому, що