Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Я сподівався, що хоча б Ніка мене не чіпатиме. Вона виглядала зовсім інакше — спокійною і впевненою. Чомусь, коли вона торкнулась моєї руки, я відчув якесь дивне тепло, ніби ми вже знаємо один одного дуже багато років. Цікаво, в яких відносинах вона з моїм гравцем? Чи вони зустрічаються? Я не міг позбутися цієї думки, навіть під час погоні.

——— Давай сюди! — почув я раптом її голос.

Ніка з'явилась біля одного з дерев, повз яке я проїжджав верхом на ведмедеві. Її постать раптово виринула з тіні дерев, ніби вона чекала саме мене. Погляд був зосередженим і серйозним. Очі випромінювали впевненість і рішучість. Вона дивилася на мене так, ніби знала щось важливе, щось, що могло змінити все моє життя. Адже для мене вона не була такою, як інші гравці. В її очах зовсім не було жадібності чи страху. Замість цього, її погляд був повен спокою і впевненості.

——— Давайте до неї! — крикнув я своїм петам, не вагаючись ані секунди.

Ведмідь, на якому я сидів, швидко розвернувся і стрімко понісся до Ніки. Вовкулака негайно рушив за ним. 

Я відчував, як адреналін заповнив мої вени, а серце забилось швидше, коли ми наближалися до Ніки. Вона стояла спокійно, наче все, що відбувалося навколо, було лише декорацією. Хоча, мабуть, саме так гравці і сприймають все навколо…

За кілька хвилин ми вже були в якійсь печері. Її темні стіни нависали над нами, створюючи відчуття затишного укриття. Всередині було прохолодно. Відлуння наших кроків розносилося гулом, зникаючи в глибині печери. Світло, що проникало крізь вузький вхід, створювало довгі тіні, які вигравали на стінах.

——— Схоже, сьогодні не твій день, — посміхнулась Ніка. 

Після цього вона сіла на камінь, з якого було добре видно вхід до печери. Я втомлено сів на землю поруч із нею. Почухав потилицю. В її присутності я відчував себе трохи розгубленим, але водночас на душі ставало якось тепліше, наче я зустрів рідну душу.

——— До речі, — нахилилася вона ближче до мене, — а чому ти пішов з весілля?

Моя рука відразу ж завмерла в повітрі. Я перевів очі на неї і відчув, як мої щоки знову запалали. Знову це дивне почуття, коли вона знаходиться так поруч... В ній було щось, що викликало справжню бурю емоцій, коли вона дивилась мені в очі. Це точно почуття мого гравця, а не мої?

——— Ну ж бо, що сталося цього разу? — вона ніжно провела рукою по моєму волоссю.

Її дотик був легким і залишав по собі якесь ніжне відчуття. Від цього моє серце забилося ще швидше. Щоки ще більше запалали. Я опустив очі. Вона продовжила:

——— Знову посварився з Максимом?

Я кивнув. Вона ніби зачаровувала мене, і я не міг нічого зробити з цим. Тільки спостерігав, як вона раптом сіла поруч і взяла мої руки в свої. Її рухи були плавними і невимушеними. Її близькість змушувала мене відчувати себе незвично, ніби все, що відбувалося довкола, втрачало значення. Наче були тільки ми вдвоє…

Я сором’язливо відвернувся, намагаючись приховати своє збентеження. Вона була занадто гарною. Її риси обличчя були ніжними, а в очах світилося щось особливе, що притягувало мене до неї. Цікаво, в житті вона так само гарна? Хоча вона щось казала про весілля…

Я знову подивився на неї, намагаючись зрозуміти, про що вона думає. В голові промайнула думка: «Сподіваюсь, вона казала не про наше весілля». До такого я ще точно не був готовий. І хоча це здавалось смішним, частина мене справді хотіла дізнатись про неї більше та зрозуміти, що її хвилює.

Мої роздуми перервала неочікувана поява песиголовця і Сови. Вони стрімко влетіли до печери, піднімаючи клуби пилу.

——— Господарю, ми усунули перешкоди, — гордо сказав песиголовець. — Можемо рушати далі.

Сова схилила голову, підтверджуючи його слова. Її крила були трохи розпатлані після бою, але вона виглядала задоволеною. Великі очі блищали в темряві печери і цей блиск повернув мене до реальності, нагадуючи, що кожне наше рішення могло змінити хід гри.

І Ніка почала махати руками в повітрі. Її рухи були швидкими і енергійними, наче вона намагалася щось роздивитися або викликати якусь приховану від мене інформацію. Вона зосереджено крутилася на місці. Очі пильно дивилися на простір перед собою. Якби ж я тільки міг бачити те, що бачить вона! Але я не міг…

Її пальці кілька разів провели по повітрю, наче вона прокручувала щось або збільшувала зображення на екрані, який був видимий лише їй. Вона рухала руками швидко і впевнено. Погляд був глибоко зосередженим. Кожен рух пальців відображав концентрацію.

——— Подивимось зараз на мапі, де ця мавка може ховатись, — сказала, нарешті, вона.

Її голос був рівним. Руки продовжували зосереджено рухатися в повітрі, ніби вона торкалася різних позначок і маркерів на карті, що не існувала для мене, але була абсолютно реальною для неї. Вона була вся в цій задачі. Увага була повністю прикута до того, що Ніка бачила перед собою. 

——— Мавка — лісова істота. Отже, потрібно щось, де є багато дерев, — пояснювала вона, ніби говорила сама з собою.

Голос був м’яким. Пальці все ще плавно рухались по повітрю. 

Раптом вона зупинилася на місці і, здається, знайшла те, що шукала. Її очі зосереджено зупинилися на одній точці. Обличчя освітилося легкою усмішкою задоволення.

——— Ми зараз знаходимось у Веселих горах. Якщо рушимо на схід, можемо дістатись Храму вітрів, — сказала Ніка.

Але потім злегка нахилила голову, задумливо дивлячись на мапу. Я міг бачити, як її погляд ковзав по лініях, що з’єднували різні локації, і уявляв, як вона обмірковує кожну можливість, зважуючи всі "за" і "проти". 

Вона стояла на місці, наче намагаючись візуалізувати весь шлях від нашої теперішньої позиції до можливих цілей. Її брови знову нахмурилися. Пальці знову почали рухатися, перевіряючи інші варіанти.

——— Або можна піти на південь до Пекельного лісу, — додала вона, не зупиняючись у своєму аналізі.

Тільки голос став трохи обережнішим. Згадка про Пекельний ліс змусила мене моментально напружитися. У моїй уяві зʼявлялися жахливі картини: темні дерева, крізь які не пробивалося світло, хижі звірі, які могли напасти будь-якої миті, і незліченні пастки, з яких не було виходу.