Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

— Тобто ви вважаєте, що усе було як завжди?

— Саме так! Хоча… — задумується Брайан і затуляє очі рукою. — Напередодні до нас Остін приходив.

— Остін? — перепитує адвокат.

— Так, батьків давній знайомий.

— У вас є якісь контакти цього чоловіка?

— Думаю, є. У батьковому кабінеті має бути телефонна книжка.

— Чудово.

— Адаме, щось не так? Чому вас раптом це зацікавило?

— Робота в мене така, — жартує Адам.

— Моллі! — погукав Брайан і за мить до нас прибігає покоївка.

— Слухаю, — каже та.

— Ось ключ від батькового кабінету, — Брайан простягає покоївці зв’язку ключів — Знайди його телефонну книжку і принеси.

— Зараз принесу. — погоджується Моллі.

— Ходімо! — каже адвокату Брайан, і вони виходять в коридор, я і Ґвен залишаємося одні. Я дивлюся на сестру і зовсім не упізнаю її. З цієї веселої, життєрадісної дівчинки, якій було вісім, не залишилося геть нічого.

— Ґвен! — видушую я і пересідаю до сестри на диван. — Сестро, люба, як ти? Ми з тобою так і жодного разу не поговорили, відколи я тут.

Мене непокоїть її надміра спокійність і зосередженість. Її очі сумні, вона дивиться наче у безодню.

— Так, не поговорили, — тихо відповідає вона.

— Я скоро повернуся додому, не хочу затримуватися тут надовго. Ґвен, люба, я хочу тільки сказати, що не претендую на батьків спадок. Я розумію, що для вас це важливо, все тут нагадує про нього, а я навіть не пам’ятаю його образу.

— Ти про що? — перепитує вона і переводить погляд на мене.

— Містер Адам попрохав залишитися до оголошення заповіту. Дивно про це говорити, але мені здається, що Брайан за все хвилюється найбільше. Його найбільше це бентежить.

— Мабуть, я й не помітила...

— Ґвен, що з тобою? — запитую я.

— Залишайся скільки буде потрібно, — відповідає сестра, глянувши на мене знову.

— Тобто? Як це? Я думала, ти навпаки хочеш, щоб я скоріше повернулася у Сан-Франциско.

— Ти повинна залишитися, Люсі, ти…

— Чому його раптом стало цікавити наше життя у цьому домі? Ще й батьків записник попросив, — говорить Брайан заходячи до вітальні. Здається, він сердитий через ці запитання містера Адама. Чоловік кидає невеликий зошит, загорнутий у коричневу палітурку, на столик. Мені здається, що з нього навіть посипався пил, що назбирався за останні кілька днів. Я опиняюся під прицілом Брайанових очей, але нажаль сховатися від них не має куди.