Читати книгу - "Буфонада, або Більше не самотні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він розказав мені, що є мандрівним послом, якого призначили на цю посаду через те, що він видимий для іноземців. Він був набагато, набагато більший за середнього китайця, за його словами.
— Я гадав, що ваші люди нами більше не цікавляться, — сказав я.
Він усміхнувся.
— То були дурнуваті слова, докторе Свейн. Ми перепрошуємо.
— Тобто ми знаємо щось, чого не знаєте ви? — спитав я.
— Не зовсім так, — відповів він. — Я хочу сказати, що ви знали те, чого не знали ми.
— Навіть не уявляю, про що йдеться, — здивувався я.
— Само собою, — сказав він. — Я вам натякну: я привіз вам вітання від вашої сестри-близнючки з Мачу-Пікчу, докторе Свейн.
— Не дуже-то ясний натяк, — зауважив я.
— Мені б дуже хотілося переглянути папери, які ви з сестрою багато років тому сховали в погребальній урні в мавзолеї професора Еліг’ю Рузвельта Свейна, — пояснив він.
• • •
З’ясувалося, що китайці відрядили експедицію до Мачу-Пікчу, щоб відновити, якщо вдасться, втрачені старовинні секрети інків. Як і мій відвідувач, члени її були дуже великі як на китайців.
Так, і Еліза звернулася до них з пропозицією. Вона сказала, що знає про секрети, не гірші, а навіть кращі за секрети інків.
— Якщо мої слова виявляться правдою, — пояснила вона, — я хочу, щоб ви мене винагородили — поїздкою до вашої колонії на Марсі.
• • •
Він сказав, що його звуть Фу Манджу.
Я спитав, як він заліз на мою камінну полицю.
— Так само, як ми дістаємося на Марс, — відповів він.
Розділ 30
Отже, я погодився повести Фу Ма-нджу до мавзолею. Я посадив його у свою нагрудну кишеню.
Я почувався меншовартісним порівняно з ним. Я був упевнений, що він має владу над життям і смертю, з отаким його крихітним розміром. Так, і він знав набагато більше за мене, навіть про медицину, а ймовірно, і про мене самого. А ще він змусив мене почуватися аморальним. Це ж просто ненаситність — бути таким величезним. Моя тогоденна вечеря могла б нагодувати тисячу таких, як він.
• • •
Вхідні двері до мавзолею були заварені. Тому ми з Фу Манджу мусили скористатися потайними переходами, альтернативним всесвітом мого дитинства, і ввійти через люк у долівці мавзолею.
Прокладаючи собі шлях крізь павутиння, я спитав його про те, як використовують китайці ґонґи в лікуванні раку.
— Ми вже давно пішли далі, — сказав він.
— А ми тут нічим з цього не могли б скористатися?
— Вибачте, — відповів він з моєї кишені, — але ваша, так би мовити, цивілізація занадто примітивна. Ви б ніколи не зрозуміли.
— Урна, — сказав я.
• • •
Він так і відповідав на мої запитання: говорячи, що я надто тупий, аби хоч щось зрозуміти.
• • •
Коли ми дісталися до нижньої частини кам’яного люка мавзолею, мені нелегко було його прочинити.
— Натисніть плечем, — підказував Фу Манджу. — Постукайте цеглиною, і все таке решта.
Його поради були такі примітивні, що я зрозумів: китайці знали про силу тяжіння не набагато більше за нас у той час.
Гей-го.
• • •
Люк, нарешті, відчинився, і ми піднялися до мавзолею. На мене, мабуть, було ще страшніше дивитися, ніж зазвичай. З голови до ніг я був сповитий павутинням.
Я витяг Фу Манджу з кишені і, на його прохання, поставив на кришку свинцевої труни професора Еліг’ю Рузвельта Свейна.
Я мав лише одну свічку. Але Фу Манджу витяг зі свого кейса крихітну коробочку. Вона освітила приміщення так яскраво, як Елізина сиґнальна ракета під час нашої з нею зустрічі в Бостоні, багато років тому.
Він попросив мене дістати папери з урни, що я і зробив. Папери чудово збереглися.
— Напевне, це все просто мотлох, — сказав я.
— Для вас, можливо, — відповів він і попросив, щоб я розкрутив і розгладив папери на труні, що я і зробив.
— Як могли ми, діти, знати щось, невідоме навіть сьогодні китайцям? — дивувався я.
— Поталанило, — одізвався він. І заходився бігати по паперах у своїх манюсіньких чорно-білих баскетбольних кедах, подеколи зупиняючись, щоб сфотографувати те, що прочитав. Здавалося, найбільше його зацікавив наш нарис про силу тяжіння, — принаймні так мені здається тепер, заднім числом.
• • •
Нарешті, він задовольнився. Подякував мені за співпрацю і сказав, що тепер дематеріалізується і повернеться до Китаю.
— Ви знайшли хоч щось цінне? — спитав я у нього.
Він усміхнувся.
— Квиток на Марс для доволі великої леді кавказької раси з Перу, — відповів він.
Гей-го.
Розділ 31
Три тижні по тому, в ранок мого п’ятдесятого дня народження, я їхав верхи на своїй кобилі Будвайзер до селища — забрати пошту.
Прийшла вісточка від Елізи. З отаким текстом: «Щасливого нам дня народження! Іду до Китаю!»
Повідомленню виповнилося два тижні, судячи зі штемпеля. У тій самій пошті були і свіжіші новини.
«Із сумом повідомляю, що ваша сестра загинула на Марсі під час обвалу лавини». І підпис — «Фу Манджу».
• • •
Я прочитав ці трагічні повідомлення, стоячи на старому дерев’яному ґанку пошти, у тіні маленької сусідньої церкви.
Мене охопило надзвичайне почуття, яке я спершу вважав за природою психологічним, — першим припливом горя. Мені здавалося, що я вріс у цей ґанок. Я не міг ворухнути ногою. Ба більше, риси мого обличчя почали опливати, як розплавлений віск.
Річ була в тому, що сила тяжіння незмірно виросла. У церкві щось з гуркотом хряснуло. То з дзвіниці зірвався дзвін.
А я провалився крізь ґанок і гепнувся на землю.
• • •
В інших частинах світу, ясна річ, обривалися троси ліфтів, розбивалися літаки, тонули кораблі, в автомобілів ламалися осі, падали мости, і все таке решта.
Це було жахливо.
Розділ 32
Отой перший нещадний поштовх збільшеної сили тяжіння тривав менше як хвилину, але він назавжди змінив світ.
Напівпритомний, я ледь виліз з-під уламків поштового ґанку, коли все скінчилося. Я підібрав свою кореспонденцію.
Будвайзер була мертва. Вона намагалася встояти. її нутрощі вивалилися.
•
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Буфонада, або Більше не самотні», після закриття браузера.
