Читати книгу - "Невермур. Випробування Морріґан Кроу"

нічого про те, що винна клята дитина. Ніхто з них не знав, чому стався цей огидний випадок.

Але Морріґан — знала.

І знала, чому той поїзд у Дивополітені розбився.

Прокляття переслідувало її. Вона жила з ним, вижила, незважаючи на нього… але потім якимось чином перенесла його до Невермура крізь прикордонний контроль і дала затишний прихисток у готелі «Девкаліон».

І воно збиралося все зруйнувати.

Розділ восьмий. Цікаве. Корисне. Добре

Уночі Морріґан щось розбудило. Якийсь звук, схожий на тріпотіння крил або шурхіт сторінок. Вона лежала, чекаючи, коли він повториться, але в кімнаті було тихо. Можливо, їй просто снилися птахи й книжки.

Вона заплющила очі і наказала собі впасти в глибокий сон без снів, але він не приходив. Клаптик неба, який було видно з вікна її спальні, змінював свій відтінок від найтемнішого чорного до передсвітанкового синього, зірки гаснули одна за одною.

Морріґан думала про рожевий корабель, розбитий ущент на підлозі в шахову клітинку, світло якого зникло назавжди. Марта казала, що це улюблена люстра Юпітера. Коли Морріґан лягала спати, Юпітер ще не повернувся з Управління транспорту. «Що він скаже, — думала вона, — коли побачить порожнечу там, де колись висіла його улюблена люстра?»

Якщо подумати логічно, Морріґан знала, що вона не відповідальна за падіння і блискучу смерть цієї гігантської конструкції — особливо враховуючи факт, що в той момент вона була поза кімнатою. Але вона не могла прогнати від себе думку, що скоїла жахливий злочин.

«Але цьому готелю має бути понад сто років, — подумала Морріґан. Вона перевернулась і збила подушку, обурюючись на свої ж звинувачення. — Старі речі ламаються!» Напевне, люстра висіла на несправних зношених дротах, або… або штукатурка почала обсипатись!

Морріґан сіла на ліжку і скинула ковдру, раптом зрозумівши, що вона зробить. Вона сама огляне місце, де все сталося. Побачить на власні очі, що це не її вина. А потім повернеться і спатиме, і житиме довго й щасливо. Кінець.

Звичайно, в холі було досить темно без яскравої люстри. У відділі консьєржа було порожньо. Бути тут, унизу, зовсім самій у такий час було трохи лячно. Її кроки відлунювали в порожнечі.

«Це було тупо», — подумала Морріґан, починаючи шкодувати. Тупа ідея. Безлад однаково давно прибрали, і хол настільки тьмяно освітлений, що з того місця, де вона стояла, діра в стелі здавалася просто безформною чорною плямою десь угорі — ніяких несправних дротів їй не було видно. Вона навіть не була впевнена, чи є вони там.

Морріґан уже була готова здатись і повернутися до ліжка, коли почула звук.

Музику. Дзижчання?

Так — там, у тіні, хтось був, хтось дзижчав.

Це була дивна коротенька мелодія. Яку вона невиразно впізнавала… віршик із дитячого садка або пісня, чута по радіо. Її серце забилося швидше.

— Агов? — тихо сказала вона — тобто збиралася сказати це тихо, але її голос відбився від стін і наповнив усе приміщення. Дзижчання зупинилося. — Хто там?

— Не бійся.

Вона повернулася туди, звідки почула голос. Це був чоловік — наполовину схований у тіні, він сидів зі схрещеними ногами, акуратно загорнувши куртку на колінах. Морріґан підступила ближче, намагаючись розгледіти його обличчя.

— Я просто чекаю, коли почне працювати стійка адміністратора, — сказав чоловік. — Мій поїзд сильно запізнився, тому я пропустив останню реєстрацію. Вибач, якщо я налякав тебе.

Вона знала цей голос. М’який і уривчастий, з твердими «Т» і чіткими «С».

— Чи ми не зустрічалися раніше? — спитала вона.

— Не думаю, — сказав він. — Я не тутешній. — Він нахилився вперед до неї, і його обличчя освітив промінь місячного світла.

— Містер Джонс? —У його обличчі не було нічого такого, що могло б запам’ятатися — попелясто-каштанове волосся, сірий костюм. Але вона впізнала його голос і, придивившись ближче, темні очі й тонкий шрам на одній брові. — Ви помічник Езри Сквола.

— Я — так, але невже це ви, міс Кроу? — Він зробив два швидкі кроки в її бік, відкривши рота від здивування. — Невже це справді можете бути ви? Вони говорили нам, що ви… — Він замовк, було видно, що йому незручно. — Що ви робите у Вільній Державі?

«Отож».

— Я… я просто… ну, взагалі-то… — Морріґан хотілося штовхнути себе. Як вона могла пояснити все, що сталося? Тепер він розповість про все її родині? Вона намагалась придумати яку-небудь відповідь, коли їй спало на думку дещо несподіване. — Зачекайте… а звідки ви знаєте про Вільну Державу?

Містер Джонс мав трохи присоромлений вигляд.

— Я зрозумів. Ви не видасте мою таємницю, а я — вашу. Домовились?

— Домовились. — Морріґан видихнула з полегшенням.

— Міс Кроу, не знаю, як ви тут опинились і як узагалі лишилися в живих, якщо кожна газета Республіки вчора повідомляла про вашу смерть. — Морріґан відвела погляд. Здавалося, містер Джонс відчув її дискомфорт і почав більш обережно добирати слова. — Але якими б не були ваші… обставини… я можу вас запевнити, що пропозиція мого начальника все ще чинна. Втратити саме вас як свою ученицю було величезним розчаруванням для містера Сквола. Величезним розчаруванням.

— Ох. Хм, дякую. Але в мене вже є наставник. Взагалі-то… я думала, ви жартували наді мною. У Великий День. Ви зникли, і…

— Жартував? — Він мав здивований і трохи ображений вигляд. — Ні в якому разі. Містер Сквол не жартує. Його пропозиція була справжня.

Морріґан була збентежена.

— Але я озирнулася — і вас уже не було.

— Ах. Так. Я маю перепросити за це. — Здається, йому справді було шкода. — Пробачте мені, я думав про містера Сквола. Якби я десь прохопився, що він пропонує вам стати його ученицею, на нього відразу накинулись би батьки, що хотіли б нав’язати йому своїх дітей. Тому він зробив анонімну пропозицію. Я планував повернутись і поговорити з вами, але Вечоріння стало неприємною несподіванкою для мене.

— Для мене також.

— Боюсь, я не дуже добре впорався. Я поважаю ваш вибір, але… Я впевнений, що містер Сквол буде в захваті, якщо ви передумаєте.

— Ох, — Морріґан не знала, що сказати. — Це… дуже мило з його боку.

Містер Сквол підняв руки вгору, усміхаючись.

— Що ви, я не хочу тиснути. Якщо ви всім задоволені, містер Сквол зрозуміє. Просто знайте, що ці двері завжди відчинені. — Він обережно згорнув свою куртку на одній руці і знову сів, умостившись у крісло. — А зараз, сподіваюсь, ви не проти, якщо я спитаю: чому, заради всього святого, ви блукаєте холом готелю «Девкаліон» у такий час?

У містері Джонсі було щось дуже знайоме, щось, що змушувало йому довіритись. Тому замість того, щоб придумати якусь історію, Морріґан розповіла сміховинну правду.

— Я прийшла подивитися на люстру, — вона вказала на стелю. — На те, що від неї залишилося.

— Боже мій, —