Читати книгу - "Танок драконів"

солдат, який прибув на північ з Роджером Рисвелом.

— П’яниця,— заявив Рисвел.— Закладаюся, що хотів посцяти з муру. Послизнувся і впав.

Ніхто не заперечував. Але Теон Грейджой не міг зрозуміти, навіщо людині серед глупої ночі дертися слизькими сходами на мур, щоб посцяти.

Поки гарнізон снідав черствим хлібом, підсмаженим на салі з шинки (саму шинку з’їли лорди й лицарі), розмови на лавках точилися переважно про труп.

— У Станіса є друзі в замку,— пробурмотів один підтоптаний сержант. Він був з вояків Толгарта, з трьома вишитими деревами на пошарпаному сюрко. Саме змінилися чатові. З холоду заходили солдати, тупали ногами, обтрушуючи сніг з чобіт і бриджів. Почали виносити обід — кров’янку, праж і гарячий чорний хліб.

— У Станіса? — зареготав один з кавалеристів Руза Рисвела.— Та Станіс уже в снігу замерз. Або, піджавши підмороженого хвоста, побіг назад на Стіну.

— А може, він стоїть табором з тисячею війська за п’ять футів від наших мурів,— сказав лучник, одягнений у кольори Сервинів,— а ми й не бачимо через цю завірюху.

Нескінченний, невпинний, немилосердний сніг валив і день, і ніч. Під мурами росли кучугури, снігу понамітало між зубцями нагорі, білі покривала встелили всі дахи, під його вагою прогиналися намети. Між різними будівлями натягнули линви, щоб люди, перетинаючи двори, не губилися. Чатові купчилися у вартових башточках, гріючи задубілі руки над жаровнями, а службу лишаючи на сніговиків, яких наліпили зброєносці та які в таку негоду щоночі ставали дедалі більшими й химернішими. На списах, затиснутих у снігових кулачиськах, понаростало бурульок. Ніхто як Гостін Фрей, який запевняв, що не боїться дрібного сніжку, відморозив вухо.

Найбільше потерпали коні у дворі. Якщо забували регулярно міняти покривала, які захищали тварин від снігу, тканина промокала і примерзала намертво. А коли запалювали багаття, щоб трохи зігріти коней, від цього шкоди було більше, аніж користі. Бойові коні боялися вогню й намагалися вирватися, шарпалися на конов’язі, ранячи сусідніх коней і ранячись самі. Лише у стайні було добре й тепло, але стайня й так була вже переповнена.

— Боги відвернулися від нас,— казав у великій залі старий лорд Лок.— Це їхній гнів. Вітер крижаний, як шляк, і сніг не вщухає. На нас упало прокляття.

— Це на Станіса упало прокляття,— заперечив один з вояків Страхфорту.— Це він зараз у заметіль застряг посеред поля.

— А може, лордові Станісу тепліше, ніж ми тут уявляємо,— заперечив якийсь туполобий вільний вершник.— Його чаклунка вміє викликати вогонь. Може, її червоний бог розтопить ці сніги.

«Дурницю впоров»,— миттєво збагнув Теон. Чоловік бовкнув це надто голосно, так що чули і Жовтий Дик, і Квасний Алін, і Бен Бабкуватий. Коли це дійшло до Ремсі Болтона, він послав по того вільного вершника Байстрючих хлоп’ят, які витягнули його на сніг.

— Якщо ти так любиш Станіса, ми тебе до нього і відішлемо,— сказав Ремсі. Деймон Потанцюй кілька разів ляснув чоловіка своїм довгим засмальцьованим батогом. А потім, поки Шкуролуп і Жовтий Дик закладалися, наскільки швидко замерзне кров, Ремсі наказав тягнути вільного вершника до Бійничної брами.

Велика центральна брама Вічнозиму була замкнена на всі засуви, обмерзла й так заметена снігом, що зі звідних ґрат, перш ніж їх піднімати, доведеться зрубувати лід. Добряче заметена була і Мисливська брама, але там бодай льоду не намерзло, бо нею нещодавно користувалися. Брамою королівського гостинцю не користувалися, тому там намертво закрижаніли ланцюги, які тримали підйомний міст. Отож лишалася тільки Бійнична брама — маленька аркова потерна у внутрішньому мурі. Насправді то було навіть півбрами: тут був підйомний міст через замерзлий рів, але не було виходу в зовнішньому мурі, тож ця брама забезпечувала вихід тільки на фортечні вали, а не за межі замку.

Закривавленого вільного вершника, який намагався протестувати, перенесли через підйомний міст, підняли сходами на зовнішній мур. А потім Шкуролуп і Квасний Алін схопили його за руки-ноги та скинули на землю з вісімдесятифутової висоти. Снігові кучугури там були такі високі, що так і проковтнули чоловіка... але лучники пізніше запевняли, що бачили, як він тягнув по снігу зламану ногу. Один з лучників навіть прикрасив йому зад пір’ям зі стріли.

— За годину помре,— запевняв лорд Ремсі.

— Або ще до заходу сонця смоктатиме у лорда Станіса,— огризнувся Хвойдозгуб Амбер.

— Хай тільки постарається нічого йому не відламати,— розреготався Рикард Рисвел.— У таку хуртовину прутень у кого завгодно замерзне.

— Лорд Станіс збився зі шляху в цій метелиці,— сказала леді Дастін.— Він за багато льє звідси, помер уже чи помирає. Хай зима бере своє. Ще кілька таких днів — і сніг поховає і його самого, і його військо.

«І нас також»,— подумав Теон, дивуючись її дурості. Леді Барбрі — північанка, могла б шануватися бодай трохи. А раптом давні боги слухають?

На вечерю подали горохвяну кашу й учорашній хліб, і тут уже почалися нарікання серед простолюду: лорди й лицарі, які розташувалися вище солі, їли шинку.

Теон сидів, схилившись над дерев’яною мискою і доїдаючи свою порцію горохвяної каші, коли відчув легенький дотик до плеча й від несподіванки впустив ложку.

— Ніколи не торкайся мене,— сказав він, нахиляючись підібрати з підлоги ложку, поки в неї в не вчепилася одна з дівчаток Ремсі.— Ніколи не торкайся мене.

Біля нього — дуже близько, аж занадто — присіла одна з Абелених праль. Ця була молоденька, років п’ятнадцятьох-шістнадцятьох, з розкошланим білявим волоссям, яке давно пора помити, і пухкенькими вустами, які давно пора поцілувати.

— Дівчата люблять торкатися,— сказала вона з півусмішкою.— З ласки м’лорда, я — Голлі.

«Голлі гольтіпака»,— подумав Теон, зате вона була гарненька. Колись давно він, може, розсміявся б і всадовив її собі на коліна, але ті дні в минулому.

— Чого тобі?

— Хочу подивитися оті крипти. Де вони, м’лорде? Ви мені покажете? — Голлі гралася пасмом волосся, намотуючи його собі на мізинець.— Кажуть, вони глибокі й темні. Гарне місце, щоб когось торкнутися. А всі мертві королі хай дивляться.

— Це Абель тебе підіслав до мене?

— Можливо. А можливо, я сама прийшла. Але якщо вам потрібен Абель, можу його привести. Він заспіває для м’лорда гарну пісню.

Кожне її слово переконувало Теона, що це якась хитрість. «Але хто за цим стоїть і з якою метою?» Чого Абелеві може бути потрібно від Теона? Це ж простий співець, звідник з лютнею й облудною посмішкою. «Він хоче знати, як мені вдалося взяти замок,