Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

а навіть у Європі та самій Америці. Хоч про фільм писали багато, але про Плумпе майже не згадували, а коли й писали, то він проходив як технічний консультант, а режисером вважався Бутурлін. Усі дуже вихваляли пані Анастасію, називали її справжнім талантом.

— Оце б подивитися! — захоплювався граф. — Іване Карповичу, може, попроситися туди знову консультантом? Хоча б безкоштовно!

— Та в кіно все побачимо, — заспокоював я Маєвського.

— І куди ви тоді урвали з Києва? Га, Іване Карповичу? Ще б можна було там побути, а ви рвонули, мене покинувши. Мабуть, якась чергова загадка? Чому ви все від мене приховуєте? Ми ж співавтори!

— Графе, я нічого не приховую, але ж співавтор не сповідник, щоб усе знати. Скажіть краще, як ідея для роману, знайшлася?

— Та треба щось про війну. Це просто-таки бринить у повітрі! Щось про війну, про героїзм, про любов до Отечества і відчайдушну хоробрість руських богатирів.

— Може б написати про те, як з Бородіна піднялися загиблі там вої й попросилися на фронт, щоби знову загинути за царя і Отечество? — жартую я.

— Ні, Бородіно не підходить, там же з французами билися, а вони тепер наші союзники. Щось інше потрібно вигадати, — цілком серйозно відповів граф.

Ото так і забавлялися. Одного дня серед купи листів вдячних читачів до мене прийшов лист-подяка від пана Ісаака з Києва, який сповіщав, що отримав дуже цікаву роботу в Одесі завдяки моїй протекції. Студент обіцяв, що буле намагатися відпрацювати мої аванси. У пресі ще майнула маленька новина про погіршення стану князя Ухтомського, чекали, що залишилося йому зовсім трохи, але потім з’явився якийсь китайський лікар, що дуже допоміг, і дід ожив. Я припинив читати газети, новини про кіно і про війну мені переказував граф, який твердо вирішив, що піде добровольцем на фронт здобувати славу і теми для роману. Запропонував йому набувати доброї фізичної форми, тож зранку ми почали бігати і робити вправи з гантелями. Вже на другий день графу це набридло, але я примушував його не розслаблятися.

— Як це ви на німця з багнетом підете, коли он тільки трохи пробігли, а вже задихаєтесь?

— Навіщо мені багнет, коли в мене револьвер буде! — дивувався Маєвський, який очікував, що буде служити десь при штабі, а не місити багно на передовій.

Так минали тиждень за тижнем, коли несподівано, вже по весні, до мене надійшов дивний лист.

— Іване Карповичу, лист від жінки, а всередині чистий папір! Як так? — здивувався граф. Ідеї для роману він так і не знайшов, то я запряг його відповідати на численні листи, які десятками щодня приходили до мене від читачів, що дякували, просили поради, розповідали про свої біди чи цікаві історії, свідками яких їм довелося стати.

— Чистий папір. Дайте подивитися, — я взяв аркуш. На ньому нічого не було написано, але пропахчений парфумом він був добряче. І запах цей я впізнав. — Дивно, мабуть, якась помилка.

Я сховав аркуш у кишеню, згодом вийшов з кабінету. На кухні запалив свічку і поводив над нею аркушем. Побачив, як почали з’являтися літери красивого жіночого почерку. «Ваню, буду вдячна, якщо ти приїдеш, краще таємно. Щось відбувається. Твоя Стася». Я принюхався до аркуша, а потім спалив його. Їхати мені нікуди не хотілося, але просила не чужа мені жінка. Можливо, їй потрібна допомога. То по обіді я вже їхав на вокзал, сказавши графу, що на кілька днів відлучуся до Бахмача Маєвський нічого не запідозрив.

Поїхав до Ромен, коли вже вечоріло, розраховував устигнути на нічний потяг до Києва, щоби прибути вранці. Думав про те кіно і про те, що там могло бути нечисто, що схвилювало пані Анастасію. Судячи з усього, від самого початку вона знала більше від мене, але зараз, мабуть, дізналася ще щось. Можливо, і на неї вийшла контррозвідка, а може, хтось інший. Я намагався думати про справу, але думалося про запах аркуша і про ту ніч у готелі.

Їхав собі на бричці й так замріявся, що коли почув постріли, то аж підстрибнув. Краї в нас були спокійні, не якийсь там Кавказ, тож я здивувався. Навколо був невеличкий гай, далі поля до самого небокраю. Полювати тут ніколи не полювали, бо й зайців не було. А тут постріли. Господи, хоч не війна почалася? Та тільки яка війна, коли до кордону не одна сотня верст? Коли чую — біжить хтось дорогою і дзеленчить залізом. Що за дива? Воно вже сутеніти почало, не дуже й роздивишся, але так наче чоловік, дебелий. Чалий форкнув, чоловік почув і побіг з дороги в поле.

— Ану стій! — кричу йому.

— Іване Карповичу, ви! — до мене побіг. Знайомий голос.

— Гришо — ти? — впізнав я розбійника Котовського.

— Я, я! Рятуйте, Іване Карповичу, благаю! Вік пам’ятати буду!

Підбіг, дивлюся, що в кайданах, засапався весь.

— Втік, чи що?

— Втік! Женуться за мною! Пристрелять, як собаку, бо я приставу голову проламав! Рятуйте, Іване Карповичу. Боржником вашим буду!

— Ну, пристав наш іще та собака. Добре, лізь он у віз під сидіння.

Там зазвичай валізи лежать, але ж зараз без речей їхав. Гриша сховався, я поїхав, коли чую, попереду тупіт кінський і постріли. От же дурні, навіщо стріляти? Тільки обивателів лякати. Запалив ліхтар на бричці, щоб у темряві не поцілили випадково.

Онде прискакало четверо городових із Ромен.

— Іване Карповичу, ви?

— Я. Що тут відбувається? Чи знову потяг пограбували?

— Ні, небезпечний злочинець із тюрми втік! Проламав голову приставу і втік, пес такий! Не бачили тут нікого?

— Ні, не бачив. Та чого б він дорогою бігав? Мабуть, до Сули подався, у плавнях сховатися. А що, дуже небезпечний?

— Зарізяка! На каторзі був, потім утік!

— Як же ви його спіймали? — цікавлюся.

— Та ледь-ледь! Довго відстрілювався, двох поранив, поки взяли його. Пристав наш орден отримав, а нам медалі, — розповідають, а я дивуюся, бо залишив же Гришу зв’язаним перед від ділком. Коли на ось тобі, цілу історію вигадали, щоб нагороди заробити. Ну, хитрюги!

— Справді небезпечний. Ну, нічого, хай тільки поткнеться до мене — пристрелю, — дістав револьвер, показав.

— А ви куди їдете?

— Та у Ромни, на нічний потяг. Хлопці, ви проїдьте і до хутора мого, подивіться, чи все там добре.

Дав їм