Читати книгу - "Консуело"

наслідник престолу, юний цесаревич Йосиф II[244], а чарівна жінка з легкою ходою, люб'язним і розумним виразом свіжого, енергійного обличчя була Марія-Терезія.

— Ессо la Giuditta?[245] — запитала імператриця, звертаючись до Рейтера. — Я дуже задоволена вами, дитя моє, — додала вона, оглядаючи Консуело з голови до ніг. — Ви зробили мені щиру приємність, я ніколи так живо не почувала всієї величавості віршів нашого чудового поета, як у ваших гармонійних устах. У вас прекрасна вимова, а це я ціную над усе. Скільки вам років? Ви ж венеціанка, чи не так? Учениця знаменитого Порпори, якого я із задоволенням тут бачу? Ви хочете вступити на імператорську сцену? Ви створені, щоб на ній сяяти, і пан фон Кауніц протегує вам.

Закидавши Консуело всіма цими запитаннями, не очікуючи її відповідей і по черзі дивлячись то на Метастазіо, то на Кауніца, що супроводжували імператрицю, Марія-Терезія зробила знак одному зі своїх камергерів, і той підніс Консуело досить коштовний браслет. Перш ніж вона зміркувала подякувати імператриці, та, із царственою величчю мигнувши, як метеор, перед поглядом юної співачки, була вже на іншому кінці зали, і сяяння її монаршого чола зникло з очей Консуело. Марія-Терезія віддалялася зі своїм царственим виводком принців і ерцгерцогинь, обдаровуючи прихильними й милостивими словами кожного з музикантів, які траплялись їй на шляху, і залишаючи позаду себе немов блискаючий слід у всіх цих поглядах, осліплених її славою та могутністю.

Лише Кафаріелло зберіг або зробив вигляд, що зберігає холоднокровність. Він відновив суперечку на тому ж місці, де її перервав. А Консуело поклала браслет до кишені, навіть не подумавши подивитися на нього, і продовжувала наче й не було нічого обстоювати свою думку, на превеликий подив та обурення інших музикантів, які були вражені чарами царственого видіння й не уявляли собі, як можна в той день думати про що-небудь інше. Зайве казати, що тільки Порпора являв виняток, усією душею й розумом повстаючи проти такого шаленого низькопоклонства. Він умів, не втрачаючи гідності, схилятися перед монархами, але в глибині душі насміхався з рабів і зневажав їх. Коли Кафаріелло запитав Рейтера, який має бути темп хору, про який у них із Консуело йшла суперечка, той з лицемірним виглядом підібгав губи й тільки після повторних запитань холодно відповів:

— Зізнаюся, пане, я не чув вашої розмови. Коли я бачу Марію-Терезію, то забуваю весь світ і довго після того, як вона зникає, перебуваю в такому хвилюванні, що не маю сил думати про самого себе.

— Очевидно, та виняткова честь, яку синьйора щойно здобула для нас, не запаморочила їй голову, — вставив пан Гольцбауер, що раболіпствував перед імператрицею трохи стриманіше, ніж Рейтер. — Ви, синьйоро, мабуть, звикли говорити з коронованими особами. Можна подумати, що ви нічого іншого не робили все своє життя.

— Я ніколи не говорила з жодною коронованою особою, — спокійно відповіла Консуело, не вловлюючи в словах Гольцбауера злого глузування, — і її величність не зробила мені цього благодіяння: задаючи мені запитання, імператриця, здавалося, позбавила мене честі відповідати їй, може для того, щоб позбавити мене хвилювання.

— А тобі, очевидно, хотілося побалакати з імператрицею? — глумливо кинув Порпора.

— Ні, мені цього не хотілося, — наївно відповіла Консуело.

— Очевидно, у синьйори більше безтурботності, ніж честолюбства, — зауважив Рейтер із крижаним презирством.

— Маестро Рейтер, — довірливо й наївно звернулася до нього Консуело, — вам, може, не сподобалось, як я проспівала вашу ораторію?

Рейтер зізнався, що ніколи ніхто краще не виконував її навіть за царювання «найяснішого й незабутнього Карла VI».

— У такому разі, — сказала Консуело, — не дорікайте мені за безтурботність. Моє честолюбство в тому, щоб догоджати своїм учителям, у тому, щоб добре виконувати свою справу. Яке ж іще честолюбство може бути в мене? Усяке інше було б і смішним і недоречним з мого боку.

— Ви занадто скромні, синьйоро, — заперечив Гольцбауер, — немає межі прагненням людини, що володіє таким талантом, як ваш.

— Приймаю ваші слова за вишуканий комплімент, — відповіла Консуело, — але я повірю, що трохи догодила вам, тільки в той день, коли ви запросите мене на імператорську сцену.

Гольцбауер, незважаючи на свою обережність, заскочений зненацька, закашлявся, щоб мати можливість не відповідати, і вийшов із становища, люб'язно й шанобливо схиливши голову. Потім, повертаючись до попередньої розмови, сказав:

— Ви справді маєте надзвичайний спокій і безкорисливість. Дотепер ви навіть не глянули на браслет, подарований вам її величністю!

— Ах, правда! — погодилася Консуело, виймаючи браслет із кишені й передаючи його сусідам, яким було цікаво роздивитися й оцінити його.

«Буде на що купити дрова для вчителя, якщо цю зиму не одержу ангажементу, — подумала Консуело, — найнезначніша допомога була б нам набагато потрібніша, ніж всякі прикраси і дрібнички».

— Її величність божественно прекрасна! — мовив Рейтер, із розчуленням зітхаючи та скоса суворо поглядаючи на Консуело.

— Так, вона мені видалася дуже красивою, — відповіла дівчина, зовсім не розуміючи, чому Порпора штовхає її ліктем.

— Видалася! — повторив Рейтер. — Важко ж вам догодити!

— Але я ледве встигла її роздивитися. Вона пройшла так швидко.

— А її сліпучий розум, а геніальність, яка виявляється в кожному слові, що злітає з її вуст!

— Але я не встигла розчути її: вона говорила так мало.

— Ну, синьйоро, ви, значить, зі сталі або з алмазу! Вже не знаю, що потрібно для того, аби схвилювати вас.

— Я була дуже схвильована, виконуючи партію вашої Юдіфі, — відповіла Консуело, що вміла часом бути лукавою й починала розуміти, як недоброзичливо ставляться до неї віденські музиканти.

— Ця дівчина, при всій своїй наївності, зовсім не дурна, — пошепки сказав Гольцбауер маестро Рейтеру.

— Школа Порпори, — відповів той, — презирство й глузування.

— Якщо не вжити заходів, то стародавній речитатив і витриманий стиль osservato[246] заполонять нас іще дужче, — вів далі Гольцбауер, — але будьте певні, у мене є засоби завадити цьому «порпоріанству» підвищити голос.

Коли всі встали з-за столу, Кафаріелло сказав на вухо Консуело:

— Бачиш, дитя моє, всі ці люди — справжні мерзотники. Тобі важко буде тут що-небудь зробити. Вони всі проти тебе, а якби тільки посміли, то були б і проти мене.

— Що ж ми їм зробили? — запитала з подивом Консуело.

— Ми — учні найвизначнішого вчителя співу. Вони і їхні ставленики — наші природні вороги. Вони підбурять проти тебе Марію-Терезію, і все, що ти говорила, буде їй передане зі злісними додаваннями. Їй буде повідомлено, що ти не визнаєш її красунею, а подарунок її вважаєш мізерним. Я добре знаю всі їхні підступи. Одначе кріпись! Я захищатиму тебе від усіх і всупереч усім і