Читати книгу - "Марiя"

Себастіано, а вони самі навчали, що кожен плювок у обличчя бунтівникові дарує нам милість на тому світі! А ви (M допомагаєте, і ви шкварчатимете на сковорідках, ха-ха-ха! — загорлали хлопчиська.

— А з тітки Терези натопиться сала на всеньке пекло! Ха-ха! Тереза, дебела, нівроку, літня італійка, вже настроїлася відповісти належним тоном з не менш мальовничими образами, та Шура смикнула її за рукав.

— Прошу вас, не звертайте на них уваги, бо це лише погіршить долю наших хворих, — шепнула вона, а в голові майнуло:

«Не відають-бо, що творять», — невже так буде у всі віки!? Ці поранені «бунтівники» лишили своїх дітей, тепло рідної хати за те, щоб здобути кращу долю рідному народові, і от що мають! А «христове воїнство» виховує змалку для себе достойну зміну.

Та про що вона дізналася пізніше — зовсім приголомшило її. Деякі лікарі, запроданці папському урядові, робили операції отруєними інструментами. Може, Тереза помилилася? Ні, вона присягалася в тому, ця проста щира жінка, і дійсно, Олександра Миколаївна помітила, ідо після операції лікаря Танчіні за одиндва дні у хворого починалася гангрена і хворий помирав. Невже й Артурові зробили таку операцію? Спочатку Артур був певний, що можна обійтися без ампутації руки, рана була не з страшних, та поки Шура не почала сама ходити за ним, він був залишений напризволяще, і рана почала загнивати. Йому ставало гірше й гірше. І, як на біду, Шура ніде не могла знайти лікаря Чезаре, худенького моторного стариганчика, — він чомусь ці дні не приходив до госпіталю. Вона кинулася до одного знайомого лікаряанглійця, щоб той подивився Артура, і, коли треба, умовив на операцію, і сам зробив би йому. Лікар погодився. Відповідь його lilypi була безнадійна: «Тепер і ампутація вже не врятує, і краще не робити». Та тільки він пішов разом із Шурою, Артура винесли в операційну і зробили ампутацію руки.

Шуру кілька днів до нього не пускали, а коли пустили, вона його не пізнала, їй здалося — перед нею лежить мрець.

Але Артур був ще живий.

— Візьміть мої книги й щоденник, коли я помру. І дайте телеграму в Швейцарію, сьогодні ж. Хай швидше приїде. Може, я ще встигну побачити... — і раптом сказав зовсім слабким голосом те саме, що й тоді, коли вперше побачив її: — Який я радий, що можу розмовляти з вами по-російськи. Якщо я видужаю, я все ж таки повернуся в Росію...

Він не видужав. Дівчина, яку він любив, не встигла приїхати. Приїхала лише другого дня після того, як він помер на руках у Олександри Миколаївни Якобі.

Потім Шура дізналася, що це була одна з учасниць відомої недовговічної Знаменської комуни, яку невдало організував Василь Слепцов у Петербурзі, а тепер ця дівчина вчилася в Швейцарії. Обидві, вона і Шура, плакали, ховаючи Артура, і накидали в могилу, за італійським звичаєм, червоних і білих квітів...

І скільки ще молодих і одчайдушних померло тоді на руках у Шури, скільком казала вона ласкаві заспокоюючі слова, записувала адреси рідних...

Валерій Іванович супився дужче й дужче, та вона намагалася не звертати уваги. Хіба могла вона тепер лишатися байдужою, доторкнувшися до цього страшного світу крові, облуди, злочину?

Її вже стали вважати настільки «своєю» серед гарібальдійці» та співчуваючих їм, що раптом звернулися з неймовірною просьбою. До неї прийшла німецька письменниця Шварц і передал лист від Гарібальді. Вона сказала, що з Гарібальді бачився нещодавно один лікар (Чезаре! — одразу майнуло в голові Олександри Миколаївни, — так от де він пропадав, а я не могла його знайти!), і цей лікар, — вела далі нова знайома, — розповів про неї, синьйору Якобі, як про надзвичайно сміливу і розумну жінку, а саме така зараз може допомогти в одній важливій невідкладній справі. Вона не додала, що лікар ще змалював її, як надзвичайну красуню, а це також мало велике значення!

Під Ментаною був взятий у полон ад'ютант Гарібальді Луїджі Кастеллаццо, зараз він ув'язнений у найстрашнішій в'язниці Рима, ще страшнішій за в'язницю Святого Ангела. Він напередодні страти. Він повинен втекти. У листі до Шури була вкладена крихітна записочка до Кастеллаццо з планом втечі. Шуру просили добитися побачення з Кастеллаццо й передати записочку.

Шура погодилася...

...До коменданта фортеці підійшла чарівна юна жінка під чорною мережаною косинкою і, ламаючи руки, благала дозволити їй востаннє, на одну малісіньку хвилинку, побачити нареченого — Луїджі Кастеллаццо. Сльози текли з синіх великих очей, але не псували прекрасне обличчя — воно здавалося від них ще чарівнішим.

— Синьйоре! Одну хвилинку! Тільки глянути на нього! Мені нема діла до його злочинів! Я відмолю потім його гріхи! Але мушу його побачити! Невже ви нікого не кохали? Невже ви відмовите бідній, нещасній дівчині в такій маленькій, невинній справі — перед стратою востаннє побачити коханого!

Комендант не відмовив. Він гукнув, щоб цього бандита Кастеллаццо вивели з камери до приміщення вартових, і повів Шуру гвинтовими сходами вниз. Шура тремтіла. Вона ж ніколи не бачила цього Кастеллаццо! Він сам може необережним словом, рухом, зіпсувати все, і загине сам, і її ніколи не випустять з цієї фортеці.

Тільки рипнули двері і в них з'явилася висока постать з кайданами на ногах, з обличчям ще молодим, може, й гарним, але таким спотвореним зараз, заюшеним кров'ю, як Шура кинулась до нього на шию з несамовитим криком:

— Коханий! Я бачу тебе! Я люблю тебе! Я навіки твоя наречена і без тебе я стану нареченою тільки Христа! Я не зраджу тебе! Я піду в монастир!

Вона душила його в обіймах — навіть вартові ніяково відвернулися на мить. Цієї миті було досить, щоб Кастеллаццо раптом відчув