Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

мусив би шукати його тепер у якійсь війні проти цілої Європи.

Він підніс простолюд, принизив вельмож і, ставши першим зневажником спадкових прав, сам зрадник, хоче карати інших за зраду. Страчує маршалів, захоплює герцогства. Нa Новому мосту велить поставити свою бронзову статую для поклоніння черні — протестантам, неодмінним учасникам усіх його неподобств. Аби лиш його не стало — вмить запанували б мир і спокій. Цьому королівству вже набридло, остобісіло бути грозою й пострахом християнського світу. Хоч би вже швидше скінчилось його владарювання! Регентство королеви — ось що нам потрібне. Тоді б відновився лад у світі і в нас у країні.

Отак, за наказами згори, кричали з амвонів. Тож як могли декотрі миряни не підпасти під цей настрій? Таке саме говорили й з кам'яних тумб на вуличних перехрестях, серед юрби випадкового люду, але той люд звик думати інакше. Він пам'ятав про діла короля Анрі, проти яких слова — тільки пустий звук. Люди поділяли в ним любов до рідної країни. Важко було очорнити перед ними загальний добробут, не легше — й державну віротерпимість, бо і те, її друге витримало довгі й тяжкі випробування. Без нього вони б і не пробували цього досягти, а він діяв за них і з ними. Простий люд — ремісники і хто там ще товчеться на вулицях — відчував свою таємну єдність із королем Анрі, хоча й не щохвилини пам'ятав про ту єдність. І тому промовці на перехрестях часто мали в нього успіх. Так трапилось одного разу, коли сам король, повертаючися в полювання, застряг у натовпі.

Той натовп запрудив вулицю Ла-Феронрі коло одного будинку з вирізьбленою емблемою — серце, увінчане короною й пробите стрілою. Продажний крикун на наріжній тумбі кричав хрипко: горлянку йому роз'їли виразки. Колись він був писарем у суді й брав від позовників могоричі, але вигнали його не за це, а тому, що він підхопив ганебну хворобу. Тепер він пропивав і проїдав по шинках те, що заробив горланням на перехрестях, хоча голос у нього часом зовсім пропадав. Тоді він висолопляв язика на цілий лікоть і соромітно кривлявся, а за хвильку знов обзивав короля розпусним дідком. Усе це він робив коштом герцога д'Епернона, того самого, що їхав тепер на коні поруч короля. З другого боку їхав герцог де Бельгард. Позаду в оточенні придворних їхала карета королеви; біля неї сиділа па подушках маркіза де Верней: обидві дами вже заприязнилися.

Д'Епернон не сподівався, що вони натраплять на вуличного промовця. Крім того, він був глухуватий і мучився від подагри. Проте, впізнавши власного посіпаку, він не розгубився й дав коню остроги. Та це йому не помогло. В крикуна саме пропав голос; зате якась жінка завела пісню. То була пісня короля, і ось вона залунала знову, її підхопили всі, її не забули. Йому й самому не лишилося більше нічого, як натягти повід і зупинитись.

— Бляклий Листе, — сказав він, — це ми наче вже колись чули.

Чарівній Габрієлі

«Прощай» сказав увіч.

Минули дні веселі,

Лечу на Марсів клич.

Пісня розходиться вшир, наче псалом. Карета, що їхала далі, скоро наздогнала вершників, що зупинилися. Королева в нестямній люті гукнула візничому: «Їдь прямо на них!» Звернути, щоб її пропустити, не було куди, й королю довелось рушити далі. Він чув, як позаду даленіло й затихало:

Прощання, повне болю,

Жорстока мить.

Вернути б серцю волю —

Або не жить!

Король їхав усе швидше й швидше. Від нього відстали всі, крім першого стайничого.

— Д'Епернон! — наказала королева підстаркуватому кавалерові, що запобігливо зазирнув у віконце карети. — Накажіть укинути до в'язниці стільки цієї безсоромної черні, скільки пощастить схопити.

Герцог кілька разів перепитав «га?» та «що?», поки зрозумів і запевнив її величність, що такий наказ уже віддано. Настала черга маркізи; вона могла б розчулити будь-кого. Людині, в якої все життя неначе ламається голос, дуже легко це зробити.

— Про себе я вже не думаю, я звикла до образ і вже давно живлюсь самими слізьми. Тільки доля вашої величності тривожить мене й лякає. Від владаря, що може поводитись так жорстко, як ми оце бачили й чули, слід сподіватись чого завгодно, навіть найгіршого. Страшно сказати, але тут на карті стоїть саме життя королеви. Пане д'Епернон, доведіть, що це неправда, і я перша дякуватиму вам навколішки.

— Га? Що? — перепитав подагрик. Він перехилявся з сідла з надзвичайною догідливістю, справді властивою йому; от тільки на думці у нього було вбивство.

В новій змові сподвижник короля і його коханка відігравали головні ролі. Д'Епернона попереджено: начальник артилерії вже добирається до нього, він уже зловив Бірона й Тюренна, не розминеться й з ним, якщо його не випередити. Те саме раз і назавжди вирішено в маленькій злій голівці молодої Анрієтти. Що б там не судилось королю Анрі, воно вже передбачене підстаркуватим вельможею, чиї останні привілеї під загрозою, і жінкою, що закидає королю не меншу провину. Лишається втовкмачити королеві, що це мусить статися; вона ще не знає, що саме. Та не квапитись, бо тепер вона ще може злякатись і в усьому признатися чоловікові. Треба спершу довести її до того, щоб вона спокійно вислухала слова: «Він має вмерти», — та не турбуймося, все йдеться до того, а вимовлене слово — це вже діло.

Тепер карета їхала повільно: так наказала королева, що вже не поспішала. Вулиці збезлюдніли, бо настала година вечері. Вже смеркало. В друге вікно до Марії заговорив її кавалер для послуг — Кончіні. Вона його ненавиділа, бо він не спав з нею, але любила бачити його на коні. Нe могла нічого вдіяти з собою — такий він був гарний. Вона відверто грала роль його дами серця на турнірах, де він змагався за неї. На тих турнірах просто грали в серсо — сміх, та й годі. Король і справді сміявся. А коли йому було й соромно, то в цьому він признавався самому тільки Роні.

Лакеєві, котрому так безсоромно щастить, як Кончіні, важко напускати на нахабне обличчя невинний вираз. Але він робив, що міг: говорячи у віконце до королеви, нарікав на становище короля.

— Його нещирі друзі порадили йому вбити мене.

Марія відповіла навдивовижу тихо:

— Коли він посміє це…

Всі загамували дух: зараз вона сама вимовить потрібне слово, і зайвим стане їхній клопіт. Але вона сказала:

— Тоді я ладна повірити, що він і мене отруїть.

Більш нічого, тільки одна думка, що давно вже запала в її