Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

і турецьких килимів. А проте голови цих сімейств підхоплюють сифіліс і заражують своїх дружин, у дітей буває короста, статечні дядечки, власники великих фірм, напиваються до непритомності, а їхні миловиді доньки несподівано вагітніють. І тоді кличуть Рудольфа Ашербаха, який знов перетворюється на рогатинського Ашера.

Отак і тут, у купця Рудніцького, який починав з мануфактури ґудзиків, а тепер керує фабрикою під Віднем, де шиють мундири для війська. Захворіла його молода дружина, яку він пошлюбив овдовівши.

Вона каже, що осліпла. Зачинилася в кімнаті, вже два дні лежить там у темряві та боїться поворухнутися, щоб разом із місячними з неї не витекла вся кров. Вона знає, що всілякій кровотечі сприяє тепло, тому не дозволяє розпалювати в печі й накривається самим лише простирадлом, через що вже застудилася. Запалила довкола ліжка свічки, щоб точно знати, що з неї нічого не витікає. Мовчить. Вчора подерла шматок простирадла і зробила з нього тампон, який вклала собі поміж ніг, сподіваючись так зупинити можливу кровотечу. Боїться, що й випорожнення може спричинити кровотечу, тому нічого не їсть, щоб не випорожнятися, і затикає собі задній прохід пальцем.

Купця Рудніцького розривають суперечливі почуття: він аж умирає від тривоги, але водночас соромиться хвороби молоденької дружини. Її божевілля лякає його і конфузить. Якби хтось про це довідався, його репутації настав би кінець.

Доктор Ашербах сідає на край дивана, на якому вона лежить, і бере її за руку. Починає лагідно з нею розмовляти. Не квапить її, дозволяє помовчати. Це заспокоює нерви. Терпить тишу, яка панує в цій задушливій, темній, холодній кімнаті. Мимохіть гладить хвору по руці. Думає про своє. Про те, що крихти людського знання починають складатися в одне ціле, сполучатися одна з одною нерозривно, наче ланки ланцюга. Невдовзі можна буде вилікувати всі хвороби, навіть таку, як ця. Але зараз він почувається безпорадним, не розуміє її страждання, не знає, що за ним стоїть, і єдине, що він може дати цій бідолашній, худій, нещасній дівчині — власну теплу присутність.

— Що в тебе болить, дитино? — питає він. Гладить її по волоссі, і хвора звертає на нього погляд.

— Можна розсунути штори? — додає він тихо.

І чує рішучу відповідь:

— Ні.

Коли Ашер повертається пізно ввечері вулицями Відня, все ще людними і гамірними, йому згадується, як він ходив у Рогатині до Хаї Шор, коли та пророкувала, перекочуючись по підлозі й напружуючись усім спітнілим тілом.

Тут, у Відні, Рогатин здається Ашерові сном, що його він бачить під периною в темній задимленій хаті. Жодна з його пацієнток уже не спить у спільній кімнаті, не замотує голову хустиною, не одягається в польський кубрак. Ніхто тут не скаржиться, що не може розчесати волосся. Будинки тут високі, солідні, товстостінні, пахнуть вапном, свіжим деревом, з якого зроблено сходи. У більшості будинків є каналізація. На вулицях горять гасові ліхтарі. Самі вулиці — широкі, добре провітрювані. Крізь чисті шибки видно небо та струмочки диму, що підіймаються з коминів.

Але сьогодні Ашер побачив у тій хворій Хаю Шор із Рогатина. Ту молоду жінку, якій сьогодні вже десь під шістдесят, якщо вона взагалі жива. Може, пані Рудніцькій допомогло б пророкування, мандрівки в сутінках розуму, його тінях і туманах. Може, вони не найгірше місце для життя. Чи не варто було саме це порадити чоловікові сьогоднішньої пацієнтки: «Пане Рудніцький, хай ваша дружина спробує пророкувати, це їй допоможе».

Про фігурки з хліба

Хая-Маріанна саме дрімає. Її голова опала на груди, руки розслабилися, і з її колін от-от упаде бухгалтерська книга. Хая веде рахунки в сина. Сидить цілими днями в конторі позаду крамниці й рахує стовпчики чисел. У крамниці торгують тканинами. Прізвище її сина — Лянцкоронський. Так звуться всі її сини й доньки, та й сама Хая, вже вдова. Її син разом із Ґолінським возив тканини, але Ґолінський вирішив зайнятися гуртовою торгівлею і багато втратив, а Лянцкоронський зупинився на роздрібній і не помилився. Крамниця розташована в Новому місті, дуже охайна, доглянута. Купувати тканини сюди приходять варшавські міщанки, бо ціни помірковані й можна отримати знижку. Тут багато простого перкалю та ще дешевшої привезеної зі Сходу бавовни, яка завойовує світ. З неї шиють собі сукні служниці й куховарки. Багаті міщанки купують кращі тканини, а ще — стрічки, пера, мережки, застібки й ґудзики. Крім того, Лянцкоронський привозить з Англії капелюхи — це для нього новинка. Збирається відкрити окрему крамницю англійських капелюхів на Краківському передмісті. Думає й про мануфактуру, бо ніхто в Польщі не робить порядних фетрових капелюхів. Чому? Лише Богові відомо.

Отже, Хая дрімає в конторі. Вона розповніла, їй не хочеться рухатися, в неї болять ноги, суглоби напухли, і здається, ніби вони болісно тріщать. Через ту повноту обличчя Хаї здається дещо набряклим, у ньому непросто роздивитися колишні риси. Насправді давня Хая зникла, розчинилася. А ця нова Маріанна — якась наче сонна, здається, ніби вона не виходить із пророчого трансу. До неї й досі приходять люди запитати поради, і вона розкладає на столі аркуш. Тільки-но аркуш і фігурки, що зберігаються в дерев’яній скриньці, опиняються на столі, її повіки починають тремтіти, погляд мандрує вгору, аж доки зіниці ховаються під повіками. Таким чином Хая бачить. Фігурки, розставлені на пласкій поверхні, складаються в різноманітні комбінації: іноді красиві, іноді негарні, а часом такі, від яких холоне кров. Хая-Маріанна вміє розкласти на своєму аркуші будь-яке «колись» і будь-яке «нещодавно», будь-яке «далеко» і «близько»; вміє з розташування фігурок вичитати потяг або навпаки — відторгнення. Виразно бачить конфлікт і згоду.

Фігурок з рогатинських часів побільшало, тепер їх безліч; що новіші вони, то дрібніші, і зроблені лише з хліба, а не глини. Хаї досить одного погляду, щоб збагнути сенс комбінації та зрозуміти, до чого вона тяжіє, чим завершиться.

Утворюються певні візерунки, які сполучаються містками чи кладками; є тут також греблі й загати, клинці й цвяхи, спайки, обручі — все те, що з’єднує ситуації зі схожим малюнком країв, наче клепки у бочці. Є такі послідовності, що нагадують мурашині стежки; є старі, неначе рослинні дороги, невідомо, ким і чому саме в такий спосіб прокладені. Ще є петлі, вири, небезпечні спіралі, чий повільний рух затягує погляд Хаї вглиб, у якісь надра, що розкриваються всередині кожної речі.

Сидячи за своїм столиком і нахилившись над аркушем (дехто з відвідувачів її сина гадає, що та дивна жінка здитиніла й бавиться іграшками онуків), Хая іноді помічає Єнту, відчуває її допитливу, але