Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Стривожившись, я підкрався ближче. У голові крутилися всі історії про фей, які я чув. Невже мене не було кілька років? Десятиліть?

А може, халепа банальніша? Бандитів було більше, ніж ми думали? Вони повернулися, виявили, що їхній табір знищено, а тоді прийшли сюди побешкетувати?

Я підсунувся до вікна, зазирнув усередину й побачив правду.

У шинку було людей із сорок чи п’ятдесят. Вони сиділи за столами й на лавах і вишикувалися вздовж шинкваса. Усі повернулись обличчями до каміна.

Там сидів Мартен, який саме жадібно пив.

— Я не міг відвести погляд, — провадив він. — Не хотів. А тоді Квоут став поперед мене, затулив її собою, і я на мить звільнився від її чарів. Я був укритий таким рясним і холодним потом, ніби мене хтось облив холодною водою з відра. Я спробував відтягнути Квоута назад, але він звільнився від мене й побіг до неї, — на обличчі Мартена від жалю з’явилися зморшки.

— Як так вийшло, що вона не здолала адема і здорованя? — спитав чоловік із яструбиним обличчям, який сидів неподалік, на кутку каміна. Він забарабанив пальцями по побитому футляру для скрипки. — Якби ви справді її побачили, то всі як один побігли б за нею.

Зала схвально забурмотіла.

З-за столу неподалік подав голос Темпі, добре помітний завдяки криваво-червоній сорочці.

— Коли я зростав, я тренуюся для контролю, — він підняв одну руку й міцно стиснув кулак, ілюструючи свої слова. — Біль. Голод. Спрага. Втома, — після кожного слова Темпі трусив кула­ком, показуючи свою владу над цим явищем. — Жінки, — його обличчя торкнулася ледь помітна усмішка, і він знову потрусив кулаком, але вже не з такою твердістю, як раніше. Залою рознісся тихий сміх. — Я кажу таке. Якби Квоут не пішов, я міг би.

Мартен кивнув.

— Що ж до іншого нашого друга… — він прокашлявся й показав на інший кінець зали. — Його вмовила залишитися Геспе.

Знову сміх. Пошукавши трохи, я побачив, де сиділи Дедан і Геспе. Дедан, здавалося, намагався притлумити дуже яскравий рум’янець. Геспе по-власницьки поклала долоню йому на ногу й усміхалася потайною, вдоволеною усмішкою.

— Наступного дня ми шукали Квоута, — продовжив Мартен, знову заволодівши увагою зали. — Ми йшли його слідами крізь ліс. За пів милі від ставка відшукали його меч. Поза сумнівом, він загубив його, женучись за нею. На гілці неподалік висів його плащ.

Мартен підняв потертий плащ, який я купив у мідника. Плащ неначе пошматував скажений пес.

— Він зачепився за гілку. Квоут, напевно, вирішив, що краще звільнитися від нього, ніж загубити її, — Мартен ліниво потермосив роздерті краї. — Якби він був зроблений із міцнішої матерії, то Квоут сьогодні, може, й досі був би з нами.

Я розумію, коли мені час виходити на сцену. Я ввійшов у двері й відчув, як усі повертаються в мій бік.

— Відтоді я знайшов кращий плащ, — озвався я. — Власноруч виготовлений самою Фелуріян. І в мене також є історія. Така, яку ви розповідатимете дітям своїх дітей, — усміхнувся.

На мить запала тиша, а тоді стало гамірно: всі одночасно ­заговорили.

Мої супутники вражено витріщилися на мене, не вірячи своїм очам. Першим оговтався Дедан, який, діставшись мене, раптом грубо обійняв мене однією рукою. Лише тоді я помітив, що друга рука висить у нього на шиї в лубку.

Я запитливо поглянув на неї.

— Вскочив у халепу? — запитав я, поки зала довкола нас безладно гула.

Дедан хитнув головою та просто сказав:

— Геспе. Вона не надто зраділа думці про те, щоб я побіг за тією феєчкою. Вона, так би мовити… переконала мене залишитися.

— Зламала тобі руку? — я пригадав, як востаннє бачив Геспе. Вона прип’яла Дедана до землі.

Здоровань опустив погляд на свої ноги.

— Трохи. Вона ніби як трималася за неї, поки я намагався викрутитися, — він дещо сором’язливо всміхнувся. — Гадаю, можна сказати, що ми зламали її разом.

Я плеснув його по здоровому плечу й засміявся.

— Це мило. Справді зворушливо, — я говорив би й далі, але зала вже стихла. Всі стежили за нами, стежили за мною.

Поглянувши на юрбу людей, я несподівано відчув, що дезорієнтований. Як можна пояснити?..

Як я вже вам казав, не знаю, скільки часу я провів у Фею. Проте час цей був дуже й дуже тривалим. Я прожив там так довго, що Фей перестав видаватися дивним. Я призвичаївся до нього.

Тепер, після повернення до світу смертних, мені видавалася дивною та велелюдна пивниця. Яка ж це чудасія — сидіти у стінах, а не під оголеним небом. Лави та столи з товстих колод виглядали страшенно примітивними та грубими. Світло ламп видавалося неприродно яскравим і било по очах.

Я дуже довго не мав жодного товариства, крім Фелуріян, і порівняно з нею люди довкола мене здавалися дивними. Білки їхніх очей вражали. Від них пахло потом, кіньми й гірким залізом. Голоси в них були суворі й різкі. Пози — неприродні й незграбні.

Але це лише кінчик верхівки айсберга. Я почувався чужим у власній шкірі. Необхідність знову ходити в одязі надзвичайно дратувала, і мені понад усе хотілося повернутися до ком­фортної голизни. Черевики здавалися в’язницею. На довгому шляху до «Одного гроша» я весь час мусив боротися з бажанням їх зняти.

Роздивляючись обличчя довкола себе, я побачив дівчину, щонайбільше двадцятирічну. Вона мала миле личко та ясні блакитні очі. Мала ідеальні вуста для поцілунків. Я ступив пів кроку до неї, серйозно намірившись ухопити її в обійми й…

Раптом, щойно почавши витягувати одну руку, щоб погладити її по шиї збоку, я зупинився, і мені закрутилася голова від чогось дуже схожого на запаморочення. Тут усе було інакше. Чоловік, що сидів поряд із дівчиною, явно був її чоловіком. Це ж важливо, хіба не так? Цей факт видавався дуже нечітким і далеким. Чому я досі не цілую цю дівчину? Чому я не голий, не їм фіалки й не музикую просто неба?

Коли я знов оглянув залу, все почало здаватися страшенно смішним. Ці люди, що сиділи на своїх лавах, убрані в кілька шарів одягу, їли ножами й виделками. Все це здавалося мені відверто безглуздим і надуманим. Це було неймовірно кумедно. Неначе вони грали в якусь гру й навіть не усвідомлювали цього. Це було схоже на жарт, якого я досі ніколи не розумів.

І тому я засміявся. Сміявся я неголосно й не надто довго, та мій сміх був високий, несамовитий і сповнений дивної насолоди. Цей сміх був нелюдський, і він розійшовся юрбою, наче вітер серед пшениці. Ті, хто сидів досить близько, щоб його почути, засовалися на місці; хтось глипав на мене з цікавістю, хтось — зі страхом. Дехто здригався й не бажав дивитися мені в очі.

Їхня реакція мене вразила, і я постарався опанувати себе. Глибоко вдихнув і заплющив очі. Мить дивної дезорієнтації минула, хоча мої черевики все одно здавалися твердими та ­обтяжували ноги.

Розплющивши очі знов, я побачив, що на мене дивиться Геспе. Вона невпевнено заговорила:

— Квоуте, — нерішуче промовила вона. — Ти маєш… гарний вигляд.

Я широко всміхнувся.

— Так.

— Ми думали, що ти… загубився.

— Ви думали, що мене більше немає, — лагідно виправив я, прямуючи до каміна, біля