Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

якого стояв Мартен. — Загинув у обіймах Фелуріян чи вештаюся лісом, божевільний і зламаний жаданням, — я по черзі поглянув на кожного з них. — Хіба не так?

Я відчув на собі погляди всіх присутніх у залі й вирішив скористатися ситуацією якнайкраще.

— Та ну, я ж Квоут! Я едема ру з походження. Навчався в Університеті й можу викликати блискавку з неба, як Таборлін Великий. Ви справді думали, що Фелуріян мене погубить?

— Вона погубила б, — озвався різкий голос із краю вогнища. — Навіть якби ти просто побачив її тінь.

Повернувшись, я побачив скрипаля з яструбиним обличчям.

— Прошу, шановний?

— Проси пробачення в усіх присутніх, — відповів він. У його голосі чітко вчувалася зневага. — Не знаю, що ти сподіваєшся цим здобути, та не вірю, що ваша банда бачила Фелуріян. Анітрохи.

Я зазирнув йому в очі.

— Друже, я її не просто бачив.

— Якби це було правдою, то ти зараз був би божевільний або мертвий. І хоч я визнаю, що ти можеш бути божевільним, чари фей тут ні до чого, — на цих словах зала захихотіла. — Її ніхто не бачив уже два десятиліття. Прекрасний народ покинув це місце, а ти не Таборлін, хай що кажуть твої друзі. Гадаю, ти просто розумний оповідач, який надіється здобути ім’я.

Це було неприємно близько до правди, і я помітив, як дехто в натовпі скептично глипає на мене.

Я не встиг нічого сказати: втрутився Дедан.

— А як же його борода? Коли він утік три ночі тому, пика в нього була гладенька, як дупця немовляти.

— Це ти так кажеш, — відповів скрипаль. — Я збирався сидіти тихо, хоч і не вірив половині з того, що ви нам розказували про тих бандитів чи про те, як він викликав блискавку. Але я подумав собі: «Їхній друзяка, напевно, загинув, і вони хочуть, щоб люди пам’ятали його за однією-двома гордими оповідками».

Він поглянув туди, де сидів Дедан, і задер зламаного носа.

— Але ж далебі, це зайшло надто далеко. Брехати про прекрасний народ нерозважливо. Мені не подобається, що сюди приходять чужинці й забивають моїм друзям баки маячнею. Сидіть тихо. Ми сьогодні вже вас наслухалися.

Проказавши це, скрипаль відкрив побитий футляр, який стояв поряд із ним, і витягнув свій інструмент. Тим часом настрої в залі вже стали дещо ворожими, і чимало людей дивилися на мене з відразою.

Дедан сердито сплюнув.

— А тепер послухай с… — Геспе щось сказала і спробувала посадовити його назад, але Дедан відмахнувся від неї. — Ні. Не можна мене називати брехуном. Нас послав сюди сам Алверон через отих бандитів. І ми своє діло зробили. Параду нам не треба, та я краще здохну, ніж дозволю тобі називати себе брехуном. Ми повбивали тих падлюк. А опісля таки бачили Фелуріян. І наш Квоут таки гайнув за нею.

Дедан войовничо оглянув залу, найбільше уваги приділивши скрипалеві.

— Ось вона, правда, клянуся своєю здоровою правицею. Якщо хтось хоче назвати мене брехуном, ми можемо розібратися з цим просто зараз.

Скрипаль узяв смичок і зазирнув Деданові в очі. Провів по струнах і видав верескливу ноту.

— Брехун.

Дедан мало не перескочив через усю залу, а люди повідсували стільці назад, звільняючи місце для бійки. Скрипаль поволі звівся на ноги. Він був вищий, аніж я очікував, мав коротке сиве волосся та шрами на кісточках пальців, які підказали мені, що він уміє битися навкулачки.

Я спромігся стати перед Деданом і схилився до нього, а тоді тихо заговорив йому на вухо:

— Ти справді хочеш побитися, маючи зламану руку? Якщо він візьметься за неї, ти просто закричиш і обмочишся перед Геспе, — я відчув, як він трохи розслабився, і легенько штовх­нув його назад, туди, де він сидів. Дедан пішов, але залишився невдоволеним.

— …щось тут, — почув я жіночий голос позаду себе. — Якщо хочеш почубитися з кимось, іди надвір і не вертайся. Тобі платять не за бійки з клієнтами. Чуєш?

— Та ну, Пенні, — відповів заспокійливим тоном скрипаль. — Я просто показував йому зуби. Це він узяв усе близько до серця. Не можна ж мені ставити на карб, що я сміюся з тих історій, із якими вони приходять.

Я розвернувся й побачив, як скрипаль виправдовується перед сердитою жінкою середнього віку. Вона була на цілий фут нижча за нього, і їй довелося тягнутися вгору, щоб тицьнути його пальцем у груди.

Тоді я почув, як ізбоку від мене якийсь голос вигукнув:

— Матір Божа, Себе! Бачиш? Поглянь-но! Воно рухається саме.

— Ти напився до чортиків. Це просто вітерець.

— Сьодні вітру нема. Воно саме рухається. Поглянь ше раз!

Це, звісно, був мій шейд. Тепер уже кілька людей помітили, як він легенько розвівається на вітерці, якого насправді не було. Мені ефект видавався непоганим, але люди, як я здогадався з їхніх вирячених очей, починали тривожитись. Один чи двоє збентежено відсунули від мене стільці.

Пенні вп’ялася поглядом у мій шейд, який злегка рябів, і стала переді мною.

— Що це таке? — запитала вона лише з дрібкою страху в голосі.

— Нічого страшного, — невимушено промовив я та простягнув їй одну складку шейда для огляду. — Це мій тіньовий плащ. Його для мене виготовила Фелуріян.

Скрипаль пирхнув з огидою.

Пенні зиркнула на нього й невпевнено провела рукою по моєму плащу.

— М’який, — стиха зауважила вона й поглянула на мене. Коли наші погляди зустрілися, вона на мить набула здивованого вигляду, а тоді вигукнула: — Та ти ж хлопець Лосі!

Не встигнувши запитати, що вона має на увазі, я почув жіночий голос:

— Що?

Повернувшись, зобачив, як до нас наближається рудоволоса служниця. Та сама, яка так знітила мене під час нашого першого візиту до «Одного гроша».

Пенні кивнула в мій бік.

— Це твій свіжолиций вогненний хлопчина, який був тут витки зо три тому! Пам’ятаєш, як показувала мені на нього? Я його з бородою не впізнала.

Лосі стала переді мною. На оголену бліду шкіру в неї на плечах падали яскраво-руді кучері. Її загрозливі зелені очі окинули поглядом мій шейд і поволі підняли його до мого обличчя.

— Точно, він, — сказала вона вбік, звертаючись до Пенні. — Хоч із бородою, хоч без.

Вона підступила на крок і мало не притиснулася до мене.

— Хлопчиська завжди ходять із бородами, сподіваючись, що це зробить їх чоловіками, — її яскраво-смарагдові очі сміливо вп’ялися поглядом у мої, неначе очікуючи, що я зашаріюся й розгублюся, як раніше.

Я згадав усе, чого навчився завдяки Фелуріян, і відчув, як у мені знову закипає дивний несамовитий сміх. Я притлумив його як міг, але відчував, як він перекидається в мені, коли перехопив її погляд і всміхнувся.

Лосі вражено відступила на пів кроку назад, а її бліда шкіра вкрилася яро-червоним рум’янцем.

Пенні простягнула руку, щоб не дати їй упасти.

— Господи, дівчинко, що з тобою таке?

Лосі відірвала погляд від мене.

— Пенні, поглянь на нього, справді поглянь. Він схожий на фейрі. Поглянь на його очі.

Пенні з цікавістю поглянула на моє обличчя, а тоді трохи ­зашарілася сама