Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хемаліс, взявшись пояснювати нам, як дістатися до місця, з сумнівом стиснув губи.
— Знаєте, це не дуже хороший район. Там живуть місцеві. Я маю на увазі, дуже місцеві. Вони намагаються не мати з приїжджими нічого спільного, і справ спільних теж не ведуть. Ви переконані, що вам туди треба?
Все логічно. Навряд чи продавець дав би мені адресу конкурента, яким має можливість і бажання перекупити таємничі артефакти.
— Ми повинні туди потрапити! Це питання життя і смерті.
Принаймні, для тих, кого я намагаюся прищучити (ще трохи, і жахлива смерть їм гарантована).
Добиралися довго — в саме Городище фірман заїжджати відмовився. Правду кажучи, екіпажу там і не було що робити: за обновленими фасадами, що набувли образу столичного міста, причаївся реально автентичний ландшафт — вузькі шпарини між будинками, занурені в глибоку тінь, наповнені розмовами жителів і, як не дивно, начисто позбавлені запахі. Як місцевим так вдалося? Певно, магія.
Зигзагоподібні подвір’я і темні брами були стерильними, наче камені пустелі; приглушені запахи їжі позначали положення чайних і пельменних; громадські купальні видавав аромат лаванди (точно, стерилізуюча магія). Напевне, тут навіть підмітати не треба було — ну звідки в такому місці пилюка. Мені стало зрозуміло, чому рикш і автомобілів в столиці набагато більше, ніж екіпажів на кінській силі. Я уявив що мав би робити фірман, якщо коневі захочеться накласти купу, і потім дурнувато посміхався добрих півгодини.
За потрібною мені адреси знаходився будинок, половину якого знесли в ході якогось давнього будівництва (а може, там щось згоріло або завалилася). Тиньковані стіни в розрізі виявилася землебитними і вражали своєю товщиною, за всі минулі роки їх шаруваті злами так і не зустрічалися з небесною вологою. От з таких от коробок і починалося, напевно, поселення торговців селітрою, яке з примхи долі потім перетворилася на столицю Інгерніки.
Те, що потрібний нам будинок належав до неблагополучних, стало ясно одразу, за запахом — він тут був. Легкий дух давно не чищених труб змішувався з кухонним ароматами і сіллю пустелі, залишаючи на язику неприємно гіркоту.
«Расмус Іберлі, оцінка древностей» — пояснював напис на дверях. Дзвінок не працював, довелося стукати.
— Провалюйте геть, не зачинено!
Я вирішив керуватися другою частиною фрази і проігнорувати першу.
Двері, як не дивно, відчинилися без скрипу. Житло оцінювача старовини просочилося стійким запахом стерилізуючих засобів армійського зразка: помирати від сірої чуми господар квартири не хотів, але і на щоденне ритуальне купання його вже не ставало. Зрозуміло, чому: на купі засмальцьованих подушок розкинувся чолов’яга в халаті на голе тіло, а поряд з імпровізованим ложем стояв здоровецький (в половину мого зросту) кальян, паруючи вкрадливо-солодким запахом.
Те, що Расмус Іберлі знав мого батька, я зрозумів зі специфічного погляну. Але якщо Хемаліс при першій зустрічі зблід, то цей тип з сумнівом покосився на мундштук кальяна. Цікаво, що він там курить?
— Я Томас Тангор, добрий день!
— Шо, правда?
— Ні, ми з Королем випили і вирішили тебе провідати.
Таке пояснення сподобалося господареві квартири ще менше, тому він відклав мундштук і сів пряміше.
— А шо треба?
— Особисто мені — задати питання.
Що від нього треба Королю, я не знаю.
Міс Фіберті тихенько ущипнула мене і кивнула на єдиний більш-менш охайний закуток квартири. Там на тумбочці стояв великий дагеротип з акуратно зачорненим кутиком: жінка, чоловік і чарівний малюк виглядали як живі. В чоловікові, непогано так напруживши фантазію, можна було упізнати власника кальяна.
Оцінювач старовини з силою розтер обличчя, намагаючись повернути собі дещицю здатності мислити.
— Живий, значить, — з якоюсь незрозумілою інтонацією промовив він.
— А ваші коли померли? — бовкнув як.
— Тоді же, — процідив крізь зуби він. Я різко пригадав історію з убитими букіністами, яку мені розповідав Ларкес. Зі слів мага, справа була гучною, а серед жертв сектантів були і родини торговців.
— «Слово про Короля»?
— Щезни! — Він брудно вилаявся і почав намацувати мундштук. — Тварюки. Всі — тварюки. Ніяк не заспокоїтеся…
Я знизав плечами:
— Та в мене воно, у мене, не денервуйся. Я про інше хочу запитатися.
М-да, привернути увагу и мене вийшло. Очі Расмуса Іберлі гарячково заблищали.
— І ти… читав?
— Його не читають, — ввічливо уточнив я. — Текст абсолютно ні на що не перекладається. Вміст «Слова» засвоюють за допомогою магічних практик.
Хочу вірити, Шерех не образиться, якщо його назвуть «практикою».
Расмус нарешті лишив у спокої кальян і почав розглядати мене вже з деяким інтересом.
Тим часом я розмірковував про те, що відшукати його живим — величезна удача. Коли люди так інтенсивно споживають речовини, їх вистачає максимум на два-три роки. Хоча, Расмус міг опиратися, намагатися зав’язати, може, до цілителів ходив, а потім брався за старе. Це поки гроші були, нинішній зрив очевидно буде останнім.
Колишній ніби-батьків-соратник рішуче трусонув головою.
— Поцілуй їх у дупу! Думаєш, я знову в це полізу? — Його голос сочився презирством. — Через твою довбану цікавість я втратив все… всіх…
Таке враження, що він взагалі не бачить різниці між мною і небіжчиком-батьком. Сильна в нього трава! Емпат знайшов би спосіб повернути його до реальності, а мені що робити?
Я зустрів погляд Расмуса. У нього були очі мертвої людини, інакше не скажеш. Навіть у Хемаліса, коли той жив у гниючому кварталі з мертвим птахом за шафою, не було таких очей — білий не втратив надії. Ця людина присвятила себе духам минулого, не бажаючи прощатися з тінями тих, хто вже відійшов, а тому була не в силах творити майбутнє. У простих людей так буває.
Але у мене було що сказати живому мерцю.
— Ви помиляєтеся, у мене більш конкретні плани. Я хочу вбити їхню мрію, знищити те, що їм дорожче за життя, те, повтору чого вони прагнуть століттями, жертвуючи всім. Я вирву у них жало. Вони зможуть уявляти себе ким завгодно, але вже ніколи не змусять реальність здригнутися.
Пафосно, визнаю. Але суть справи відбиває.
В напівтемряві його беззуба посмішка виглядала гримасою ґорґулії.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.