Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Знову ліс, степ, болота.

- Ти хто такий?

Чоловік зупинився. Два драйтли з білими обличчями наближалися до нього. У руках одного з них заблищав меч.

- Ти навіщо прийшов у наші землі? Чи не знаєш, що буває з тими, хто вирішив зайти до диких?

Одна з наймолодших мов, що розумів чоловік.

- Відповідай, коли тебе питають! - крикнув інший драйтл.

 Обидва вони продовжували наближатися.

- Я йому просто голову знесу. Чи бачив той стовп? Там старі кістки вже зовсім розсипалися. Пора вже замінити. - сказав драйтл вже іншою мовою, давнішою.

- Пора б їм відповісти.

Зелена ящірка потирала лапки.

Драйтл вдав, що повертається до свого друга, а сам різким випадом накинувся на чоловіка. Той швидко відскочив.

- Хррбркфаа. - сказав він.

- Що? - запитав драйтл. - На якій це мові?

- Аха-ха-ха. Завжди люблю ці моменти. Великий та могутній, а говорить як мале дитя!

- Я не хочу завдавати вам зла. - повторив чоловік.

- Ти хоч слово розумієш? - запитав один драйтл у іншого.

- Мабуть, він нам погрожує. - відповів йому напарник і теж вийняв меч.

- Погрожує, аха-ха-ха.

- Вони вдвох із двох сторін пішли у наступ. Чоловік ухилився від двох їхніх ударів. Перехопив руку одного драйтла і коліном вибив меч, який відразу підхопив іншою рукою і відбив удар озброєного драйтла. Коротка бійка і другий меч опинився на землі.

- Краабужкремоа. - сказав чоловік, кидаючи свій меч.

Два драйтли мовчазно стояли. Обидва не зводили з нього погляду, лише зрідка поглядаючи на той меч, що лежав ближче до них. Чоловік розвернувся і пішов.

- Дивний він. - сказав один драйтл іншому.

- Не те слово. - погодився з ним другий.

Чоловік йшов далі. Він почував себе злим. Чому вони напали? Адже в нього не було ніяких злих намірів щодо них. І взагалі, вони мають бути йому вдячні.

- Куди йдемо?

Чоловік не відповів. Цей голос усюди його переслідував. Іноді він відповідав йому, іноді ні. В основному, якщо вже зовсім було нудно, то можна щось сказати.

- Туди, звідки почали?

Чоловік знову не відповів. Це очевидні речі. Більше нікуди йти. Кілька годин він пробирався по болотах. Зовсім стемніло. Вночі тут йти не зручно. Він зітхнув, знайшов дерево, біля якого росло більше трави, і сів. Відновити сили. За годину він почув шерех. Він схопився, але зрозумів, що потрапив у скрутне становище, коли на нього накинулися з різних боків. Він боровся як міг. Убив одного, ще пара отримала болісні удари. Але після того, як йому по голові заїхали чимось важким, він знепритомнів.

Отямився від болю. Не найсильнішого, що він відчував за своє життя, але від того не менш неприємною. Чоловік розплющив очі. Перед ним горіло багаття. Праворуч стіна. Довга. Відчинені ворота. Він задер голову і глянув угору. Руки прибиті до дерева цвяхами. Ноги прив'язані до того ж дерева. До пояса його розділи. Тіло вже вкрилося кров'ю. Дрібні рани.

- О, отямився! - сказав один із синьопиких.

- Зараз почне кричати. - посміхнувся інший.

Цей амаліон вийняв гілку з багаття і припалив одну з ран на тілі чоловіка. Його брови злетіли вгору. Він узяв іншу гілку та повторив свої дії. Нічого.

- Може, ти його надто сильно по голові стукнув?

- Як завжди стукнув. Хочеш покажу? - відповів звідкись інший амаліон.

Синьопикі засміялися.

- Почекай, він поки що не зрозумів, що до чого. Дай йому трохи часу. До ранку ще довго.

Амаліони закивали, передчуваючи найцікавішу розвагу. Вони перекидалися жартами, потираючи руки. Вирішували, хто і що робитиме з бранцем. Сперечалися про різні способи заподіяння болю. Найсерйозніші вирішили залишити на потім, щоб людина не померла раніше, ніж треба.

- Та прокинься ж ти! Як це взагалі можливе? Ти тут, та це не ти! Давай! Ти що зовсім нікого не відчуваєш?

Чоловік заперечливо похитав головою.

- Але як це можливо? Ти ж тут! Ти маєш відчувати! Не може бути інакше. Інакше просто не буває! Ти мені брешеш? Вирішив розіграти?

Підійшов один із амаліонів і з садистською посмішкою на обличчі показав ніж. Він водив ним прямо по обличчі людини, очевидно, очікуючи побачити жах у його очах. Потім амаліон стиснув зуби. Посмішка зникла. Він зробив акуратний надріз на боці бранця. Кров тонким струмком потекла вниз.

- Ти справді нічого не відчуваєш? Ти помреш. Що тоді буде?

Амаліони ще близько години знущалися з людини і мучили її. Весь час дивилися на його вираз обличчя, але так і не змогли добитися хоч краплі прояву страху чи тривоги. Зрештою їм це все набридло. Вони вирішили закінчити із ним.

Один з амаліонів підстрибнув на місці, дістаючи меч. Інший хмикнув. Але все ж таки повернувся, щоб подивитися, що так переполошило його друга. Він почув кроки. Виразні впевнені кроки сухими дрібними гілками якоїсь таємничої особи. За секунду вже можна було побачити постать. Худа не висока дівчина. З яскравим червоним волоссям. Або рудими. Коротке волосся, чудернацька зачіска. Занадто чудернацька для звичайної людини. У амаліона щелепа відвисла. Тут? У цих забутих Зводом болотах? Єдність її побери! Він озирнувся, намагаючись зрозуміти, що робитимуть інші амаліони.

Химерниця не зменшувала крок. Її непроникне кам’яне обличчя не віщувало нічого доброго. Вони завжди так виглядають, коли хочуть вбити. Або щось дізнатися. Або поїсти. Вони взагалі дивно виглядають. Химерниця усміхнулася, повільно зупиняючись, не доходячи до них кількох кроків.

- Люблю, коли тікають не одразу, а спочатку смикаються. - рудоволоса висунула одну руку вперед зі стиснутою долонею. - Пограємось? - запитала вона і розтиснула кулак.

Як тільки амаліони помітили предмет, що світився у темряві, у неї на долоні, всі сумніви щодо її бажання убити їх миттєво розвіялися. Страх смерті огорнув їх із головою. Вони кинулися тікати так далеко, як тільки могли. У цей бік краще не повертатись. Застати зненацька Химерницю неможливо. А ось померти, навіть не зрозумівши, що ти помер, це вони можуть влаштувати.