Читати книгу - "Сповідь"

177
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 223 224 225 ... 235
Перейти на сторінку:
1782 рік, що вийшов через чотири роки після смерті автора «Сповіді». Перші реципієнти зустрічали у тексті знайомі їм з реального життя епізоди, такі, наприклад, як епізод в Турині, коли Жан-Жак показує на вулиці свою дупу, за що блискавично отримує хорошого прочухана, або Ліон, який Руссо розглядає як одне з найрозпусніших міст, котре він знав. Філіп Лежен наполягає на тому, що страх перед спадкоємцями (який у світлі концепції читача Руссо[238] треба розуміти як відповідальність за кожного можливого реципієнта) стримував автора «Сповіді» від вільного безконтрольного включення епізодів зі своєї біографії у зміст твору, що в окремих місцях могли надати тексту аморального змісту.

У преамбулі (1764) до рукопису «Сповіді», який зберігається в Невшателі,[239] Руссо вказував, що робота над його проектом вимагає пошуку та вироблення нової мови, яка могла б однаковою мірою передавати і комічні ситуації, і ті, за які автор червоніє, і піднесене, і ганебне і т. д. «Я зробив перший і найважчий крок у темному й брудному лабіринті своїх зізнань. Найважче зізнаватися не в злочинах, а в тому, що смішне й ганебне».

«Сповідь» повідомляє нам одночасно і надто багато, і надто мало. В одній книзі Руссо запевняє читача: «Я ніколи не говорив менше того, що було. Інколи я говорив більше…» В іншій – дає підказки для визначення принципу відбору епізодів із пройденого життєвого шляху: мораль більбоке, смисл якої полягає у тому, щоб «не говорити, коли мені нічого сказати». То наголошує, що переслідує ціль покрити письмом усі хвилини свого життя, і в реалізації цього проекту письмо виходить з-під влади автора: «І чому тільки я не завершую розповідь про свою службу у пані де Верселлі на цьому місці?» То прямо зізнається, що пропускає певні періоди свого минулого, оскільки: «З моїм серцем не траплялося тоді майже нічого цікавого, що залишило б у ньому слід для яскравого спогаду». Вісім чи дев’ять років (герой сам не може чітко визначити часові рамки), від прибуття в Шамбері і до від’їзду в Париж, хоча і не позначені пам’ятними подіями, на думку оповідача, варті того, щоб цей період дослідили. Так, читачу доводиться рухатися простором сповіді Руссо, використовуючи все нові вказівки до розуміння принципу відбору матеріалу, перетворення життя на текст, щоб наприкінці книги шостої відчути, як росте відповідальність сучасного читача. Час, що відділив нас від перших реципієнтів «Сповіді», змушує приймати слова Руссо як випробування: «Час може зняти багато покривал, і якщо пам’ять про мене дійде до нащадків, можливо, вони коли-небудь дізнаються, що я хотів сказати. Тоді люди зрозуміють, чому я замовкаю». Там, де текст допускає лакуни, місія читача виростає за своїм значенням, адже саме він мусить розкодувати причини мовчання і заповнити пропущені роки («Після двох років терплячої мовчанки, попри своє рішення, я знову беруся за перо. Причини, які мене спонукали до цього, читач зможе зрозуміти, лише прочитавши книгу до кінця»).

Руссо ділить свій текст на дві частини: до першої входять книги I–VI та преамбула, що охоплюють період з 1712-го по 1740 рік (тобто включає історію життя героя від народження до 28-річного віку, роки навчання до приїзду в Париж); друга частина включає VII–XII книги про життя в Парижі, успіхи в галузі музичного мистецтва та філософії, визнання після видання «Юлії, або Нової Елоїзи» (книга одинадцята) та напади на нього після виходу «Еміля»,[240] які змусили його залишити Францію. Жан Старобінський влучно визначив зв’язок між двома частинами твору Руссо: перші книги постають «Сповіддю» до «Сповіді», відображенням особистості, якому останні книги «Сповіді» покликані дати правильне тлумачення.

Чіткий контраст між першою та другою половинами тексту «Сповіді» обумовлені зміною у світогляді Руссо. В першій – мрії, надії, грандіозні проекти, непередбачувані мандри, захват бідного мандрівника від зустрічей, нових зв’язків, любовних пригод. Друга частина написана на швидку руку, крадькома, з думкою про зраду видавців та друзів. Недовіра Руссо переросла в манію переслідування, що змушувала його бачити в своєму оточенні лише ворогів. Зникають світлі картини, на зміну їм приходять сцени суперечок, недостойні вчинки, придумані, на думку Руссо, для того, щоб принизити його репутацію, заговори уявних гнобителів. Досягнувши неймовірного успіху, будучи сприйнятий оточенням з великим ентузіазмом, він мусить на піку цього благополуччя зустрітися з осудженням, гонитвою на себе. Про людей, які в попередніх книгах поставали в образах друзів, близьких людей, тепер він пише з жорстокістю (Грімм, д’Епіне).

Події перших шести книг подані в прикрашеному вигляді, залиті світлом, на противагу – події другої частини постають у похмурих тонах, які Руссо не завжди намагається освітити. Шюке на закінчення своєї статті про «Сповідь» Руссо наводить слова пані Буфльор з приводу способу викладу в тексті прихованих пороків: «У цих ганебних спогадах прочитується сповідь працівника скотарні і навіть людини більш низького походження!»[241]

Незважаючи на зміну в тональності розповіді про дві частини життєвого шляху, активність внутрішнього «Я», хвилювання душі не загасає і навіть не зменшується. В час навали бід Руссо відкривається нове розуміння природи. Він описує природу так, як ніхто до нього не робив, і задає напрям розвитку традиції в описі природи, естафету якої перейняли романтики й передали далі. Завдяки утвердженню органічного зв’язку між світом природи як космічним явищем та внутрішнім світом почуттів окремої людини, що знайшло вираження в «Сповіді», чи точніше – саме завдяки проекту сповіді було досягнуто й реалізовано, – ім’я Руссо стало означником романтизму (Руссо – це романтизм). Занурений у свої муки, герой «Сповіді» не залишається байдужим до природи навколо, лише в її обіймах, де відсутні фальш та нещирість, він знаходить заспокоєння і втіху. В описи природи у літературі Руссо вдихнув життя: сторінки «Сповіді», присвячені сходу сонця, ландшафту гір, солов’їному співу вночі поблизу Ліона, змушують навіть читача, який постійно поспішає, замилуватися красою поетичних рядків.

У похмурому світлі опису подій життя другої частини перші шість книг постають як ідеалізоване минуле, крихкість та ефемерність якого лише підкреслюють його нескінченну чарівність.

Точно визначити час створення «Сповіді» також неможливо ще й тому, що останній текст Руссо ніби виростає з його попередніх творів. У книзі десятій «Сповіді» наведено спогад про намір написати твір під назвою «Чуттєва мораль, або Матеріалізм мудреця». «Я обмірковував також і третю книгу, думкою про яку був зобов’язаний спостереженням, зробленим над самим собою; і почував у собі велику сміливість до неї взятися, сподівався написати книгу і справді корисну людям, і навіть одну з найкорисніших, яку тільки можна їм запропонувати, якщо тільки виконання

1 ... 223 224 225 ... 235
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь"