Читати книгу - "Консуело"

для осіб, які жадають безмежних похвал і захоплення. Нездатна до лестощів і вдавання, Консуело буквально страждала, бачачи, як Порпора потурає слабостям поета й у той же час жорстоко знущається з нього, роблячи вигляд, начебто благоговійно співчуває його уявним недугам. Не раз вона червоніла й зберігала обтяжливе мовчання, незважаючи на знаки вчителя, що закликав ученицю вторити йому.

Консуело починала вже здобувати популярність у Відні. Вона співала в багатьох салонах, і припущення, що її можуть запросити на імператорську сцену, трохи хвилювало музичний світ. Метастазіо був усемогутній. Варто було Консуело здобути прихильність поета, вчасно підлестити його самолюбству, і він міг би доручити Порпорі перекласти на музику своє лібрето «Attilio Regolo»[249], написане за кілька років до цього. Отже, конче потрібно було, щоб учениця виступила на захист свого вчителя, бо сам учитель зовсім був не до смаку придворному поетові.

Метастазіо був італійцем, а італійці рідко помиляються відносно один одного. Він у достатній мірі мав чутливість і проникливість, відмінно знав, що Порпора дуже помірний шанувальник його драматичного таланту й не раз різко відгукувався (справедливо чи ні — інша справа) про його боягузтво, егоїзм і вдавану вразливість. Крижану стриманість Консуело й відсутність інтересу до його хвороби поет витлумачив по-своєму, не вгадавши, що це просто ніяковість, викликана шанобливою жалістю. Він убачив у цьому щось майже образливе для себе й, коли б не був він рабом увічливості й привітності, навідріз відмовився б вислухати її спів. Однак, покомизившись, — посилаючись на збуджений стан своїх нервів і острах надто схвилюватися, — він усе-таки погодився. Метастазіо чув уже Консуело, коли та виконувала ораторію «Юдіф», але треба було дати йому уявлення про неї і як про оперну співачку, на чому Порпора особливо наполягав.

— Але як же бути, як співати, якщо не можна хвилювати його? — прошепотіла йому Консуело.

— Навпаки, треба схвилювати його, — також пошепки відповів маестро. — Він дуже радий, коли його виводять із апатії, бо після сильних переживань на нього находить поетичне натхнення.

Консуело проспівала арію з «Ахілла на Скіросі», кращого драматичного твору Метастазіо, покладеного на музику Кальдарою 1736 року й поставленого на сцені під час весільних урочистостей Марії-Терезії. Метастазіо був так само вражений її голосом і вмінням співати, як і першого разу, коли почув її, але він вирішив зберігати таке ж вимушене й холодне мовчання, як і вона, коли він розповідав про свої недуги. Одначе це йому не вдалося, бо, всупереч усьому, поважний поет був істинним художником, і якщо прекрасне виконання зворушує серце поета, відроджуючи голос його музи й пам'ять про його тріумфи, то для неприязні не залишається місця.

Абат Метастазіо пробував було боротися із всемогутніми чарами мистецтва. Він кашляв, совався у кріслі, як людина, яку шарпають болі, але раптом, охоплений споминами ще більш хвилюючими, аніж спомини про славу, розридався, закривши хусткою обличчя. Порпора, сидячи за кріслом Метастазіо, робив знаки Консуело не щадити його вразливості й з лукавим виглядом потирав руки.

Сльози, рясні та щирі, відразу примирили дівчину з легкодухим абатом. Ледве закінчивши арію, вона підійшла до нього, поцілувала йому руку й мовила зі щирою сердечністю:

— Ах, пане, яка я була б горда й щаслива, що мій спів так зворушив вас, якби мене не мучила совість. Я боюся, що зашкодила вам, і це отруює мою радість!

— О! Дороге дитя моє! — вигукнув зовсім скорений абат. — Ви не знаєте, не можете знати, яке благо ви зробили мені і яке заподіяли зло! Ніколи дотепер я не чув жіночого голосу, до того схожого на голос моєї дорогої Маріанни. А ви так нагадали мені її манеру співати, її експресію, що мені здавалося, начебто я знову чую її. Ах! Ви розбили моє серце!

І він знову заридав.

— Їхня милість говорить про уславлену співачку, яка завжди має слугувати для тебе зразком, — про знамениту, незрівнянну Маріанну Бульґаріні, — пояснив свош учениці Порпора.

— О, Romanina[250]! — вигукнула Консуело. — Я чула її дитиною у Венеції. Це було моїм першим враженням у житті, і я цього ніколи не забуду!

— Так, я бачу, що ви чули її й у вас живе незабутній спомин про неї, — промовив Метастазіо. — Ах, дитя! Наслідуйте її у всьому — її грі, її співу, її доброті, її шляхетності, її силі духу, її самовідданості! О, яка вона була гарна в ролі божественної Венери в першій опері, написаній мною в Римі! Їй я завдячую своїм першим тріумфом.

— А вона завдячує вашій милості своїми найбільшими успіхами, — зауважив Порпора.

— Це правда, ми сприяли успіху одне одного. Але я ніколи не міг повністю віддячити їй за все. Ніколи стільки любові, стільки героїчної самовідданості й ніжної дбайливості не жило в душі смертної! Ангел мого життя, я буду вічно оплакувати тебе й вічно жадати, щоб ми з'єдналися!

Тут абат знову залився слізьми. Консуело була надзвичайно схвильована. Порпора робив вигляд, що він також розчулений, але, всупереч його бажанню, на обличчі його відбивались іронія та презирство. Консуело помітила це, і вона збиралася дорікнути йому за недовіру або черствість. Що стосується Метастазіо, він помітив лише той ефект, який прагнув викликати, — зворушливе замилування доброї Консуело. Він був поетом аж до самих кісток — тобто охочіше проливав сльози на людях, аніж наодинці у своїй кімнаті, і ніколи так сильно не відчував своїх прихильностей і прикростей, як у ті хвилини, коли красномовно говорив про них. Захоплений спогадами, він розповів Консуело про ту пору своєї юності, коли Romanina відігравала таку велику роль у його житті, розповів, скільки послуг робила йому благородна подруга, з якою воістину дочірньою увагою ставилася до його старих батьків, повідав про чисто материнську жертву, яку вона принесла, розстаючись із ним і відправляючи його до Відня шукати щастя. А коли він дійшов до сцени прощання, він передав у найбільш зворушливих виразах, як його Маріанна, зі змученим серцем, притлумивши ридання, переконувала його покинути її й думати тільки про самого себе.

— О! Якби Маріанна могла вгадати, яке майбутнє чекало мене вдалині від неї, якби вона могла передбачати всі муки, всю боротьбу, всі страхи, всі тривоги, всі мінливості долі, нарешті страшну хворобу — все, що мало випасти тут на мою долю, вона відмовилася б і за себе й за мене від такої страшної самопожертви. Та ба! — вигукнув абат. — Я був далекий від думки, що то було прощання перед вічною розлукою й що нам не судилося більше зустрітися на землі!

— Як? Ви більше не бачилися? —