Читати книгу - "Вовк-тотем"

озері з похиленими головами, збоку здавалося, ніби тут відбувається жалобний мітинг, де вшановують пам’ять загризених спільно вовками й комарями членів родів. Таким чином, конопаси на вершині гори й табун в озері разом поснули мертвим сном.

Невідомо, скільки минуло часу, коли люди й коні майже одночасно прокинулися від голоду, адже вони вже декілька діб нічого не їли. Бат і Чжан Цзіюань поспішили дістатись найближчої юрти, напились там холодного чаю й кислого молока та наїлись м’яса, після чого знову заснули мертвим сном. Табун же від голоду вийшов на берег поскубти траву, однак пекуче сонце дуже швидко висушило захисний шар багнюки на них, він розтріскався, а комарі, побачивши шпарини, повстромляли туди свої носи. Трава біля озера давно вже була обгризена коровами та вівцями, й щоб не померти з голоду й накопичити сил для боротьби з вовками, табуну довелось повертатись на буйно зарослий травою схил — їсти й терпіти люті атаки комарів.

Усі кадровики пасовища були в юрті Біліґа на зборах. Старий сказав:

— Хмари на небі не товсті й не тонкі, тож дощу не буде, а вночі нині сильна задуха, тож комарі цими днями атакуватимуть табуни. Однак на бригаді не вистачає людей, щоб поратись біля худоби, нещодавно з однією отарою навіть сталася пригода, тож тепер немає змоги виділити когось на заміну конопасам, щоб ті відпочили.

У зв’язку з цим Бао Шуньґуй і Старий Біліґ постановили розподілити кадровиків із Комітету пасовища пасти овець, щоб звільнити чабанів та кадровиків із частковим відривом від виробництва на бригаді, і щоб ті, в свою чергу, замінили молодих конопасів, зокрема й молодих інтелігентів, які працювали конопасами, щоб пережити найбільш важливий етап комариного й вовчого лиха.

Чжан Цзіюань, уже вкрай стомлений і ослаблений, втім, мов упертий віл, ніяк не погоджувався полишати «лінію вогню». Він розумів, що якщо здолає нинішнє велике лихо, то тоді зможе вважатись у монгольському степу самостійним кваліфікованим конопасом. Чень Чжень і Ян Ке підтримували його в цьому, адже вони теж сподівались, що в юрті молодих інтелігентів, які виховують вовченя, з'явиться першокласний конопас.

Після обіду задуха посилювалась, великий дощ не збирався, На маленький теж не було надії. Степ очікував на дощ, але й боявся дощу, адже великий дощ міг прибити комарів, не даючи їм змоги літати, але після такого дощу комарів плодилось іще більше, тож комах, які смоктали вовчу кров, ставало дедалі більше, а їхні нащадки були ще лютішими й войовничішими. Орхонський степ таким чином перетворився на пекло на землі, однак Чжан Цзіюань затявся зійти в це пекло і разом зі старшими в степу конопасами вирушив на луки.

Старий Біліґ узяв із собою Бата й Чжана Цзіюаня й вони погнали табун до пустелі, що була за шістдесят-сімдесят кілометрів від цього місця на південному заході. Там було мало води, а трава росла винятково, тож комариних зграй роїлося значно менше. Звідси до кордону було близько ста лі — своєрідна буферна зона для табуна, тож інші три табуни бригади також були швидко переведені, за вказівками Біліґа, зі своїх попередніх місць перебування до південно-західних пустель.

Старий сказав Чжану:

— Нинішня південно-західна пустеля раніше була високосортним пасовищем Орхонського степу, тоді там були маленькі річки, було озеро, трава була потужною й поживною, худоба дуже полюбляла її. Корови й вівці могли й не набивати свої животи, як бочки, а все одно обростали лоєм. — Старий подивився на небо й глибоко зітхнув. — Скільки ж тих років минуло, що воно стало таким, як тепер — від річки навіть сухого рівчака не залишилось, усе піском поховало!

— Як же так сталося? — спитав Чжан Цзіюань.

— Це все коні зіпсували, — сказав Старий, указуючи на табун, — а ще люди з-поза того боку муру… Тоді країна тільки звільнилась, машин майже не було, тож військовим потрібні були коні, внутрішнім районам для посіву та перевезення вантажів теж потрібні були коні, і північно-східним районам для вирубки лісів і перевезення деревини потрібні були коні — усій країні потрібні були коні, а де їх брати? Звичайно ж у монгольському степу! А щоб дати більше коней, та ще й гарних, орхонському господарству довелось, згідно з наказом зверху, віддати своє найкраще пасовище під випас коней. Люди з внутрішніх районів приїжджали сюди обирати коней, випробовувати коней, купувати коней. Через таке сонмище людей і коней пасовище дуже швидко перетворилось на іподром. А сотні років до цього кожен місцевий володар шкодував пускати на це пасовище коней. І от тепер, за декілька років, табунів дійсно збільшилось, однак пасовище це перетворилось на майданчик із жовтого піску. І на сьогодні з цього шматка пустелі залишилася одна користь — комарів мало, тож коли починається комарине лихо, табуни ховаються тут від комарів. Однак Улзій раніше видав наказ про те, щоб ніхто не чіпав цієї пустелі, хіба що дійсно опиниться в нестерпному стані. Він хоче подивитись, скільки знадобиться років, щоб пустеля знову стала пасовищем. Однак цього року лихо велике, коням уже нестерпно, тож він вимушений був погодитись пустити сюди коней.

— Батьку, — сказав Чжан Цзіюань. — Нині машин і тракторів випускають усе більше й більше, на війні перейшли на танки й уже не використовують кінноту, тож надалі вже не потрібно буде так багато коней, чи зможе тоді пасовище відновитися за декілька років?

Старий похитав головою й сказав:

— Однак коли людей і тракторів більше — це ще гірше. До того ж підготовка до війни напружено триває, тому на пасовищі будуть засновувати виробничо-будівельний корпус.[165] Це вже вирішено. В Орхон прийдуть багато людей і тракторів.

Чжана так налякали ці слова, що він надовго замовк, а його стримуваний