Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

він не відступавсь, і вона нарешті дозволила йому поцілувати себе в губи, переживши глибокий внутрішній дрож, який спробувала погамувати сміхом, — так вона сміялася лише у свою першу шлюбну ніч.

— Господи, — сказала вона, — я геть схибнулася на цьому пароплаві!

Флорентіно Аріса здригнувсь: і справді, як вона й остерігала його, від неї йшов різкий запах старості. А втім, коли він, простуючи до своєї каюти, пробирався крізь лабіринт підвішених гамаків, у яких спали люди, то втішав себе думкою, що й від нього йде не кращий дух, — адже він на чотири роки старший за неї, і вона, либонь, звідала те саме відчуття. То був дух людського бродіння, який він уже примічав у найстарших своїх коханок, а вони — в нього. Насаретова вдова, яка ніколи не стримувала свого язика, сказала йому досить-таки грубо: «Ми вже тхнемо здохлятиною». Обоє терпіли цю прикрість, бо були квити: мій запах проти твого. І навпаки, він завжди остерігався бути надто близько до Америки Вікуньї, чий запах, схожий на запах пелюшок, пробуджував у ньому батьківський інстинкт, і водночас його непокоїла думка, що вона не зможе витримати його запаху — запаху соромітного діда. Але все це належало минулому. Важило те, що вперше від того дня, коли тітка Есколастіка забула свого требника на прилавку в телеграфній конторі, Флорентіно Аріса більше не почував себе таким щасливим, як сьогодні: настільки щасливим, що йому аж моторошно стало.

Він тільки-но заснув, коли корабельний інтендант розбудив його о п’ятій ранку біля пристані Самбрано, щоб передати спішну телеграму. Телеграма була підписана Леоною Кассіані, на ній стояла вчорашня дата, і весь дах її змісту вклався в один рядок: «Вчора померла Америка Вікунья, причина незрозуміла». Об одинадцятій ранку він уже знав усі подробиці після телеграфної розмови з Леоною Кассіані, в якій він сам працював ключем, уперше після тих далеких років, коли служив телеграфістом. Америка Вікунья, перебуваючи в стані гнітючої депресії після того, як провалилася на випускних іспитах, випила цілий слоїчок опію, який вкрала в училищному медичному пункті. В глибині душі Флорентіно Аріса знав, що це відомості не повні. Але ні, Америка Вікунья не залишила ані записки, ані жодного рядка, в якому пояснила б мотиви свого фатального вчинку і який дав би підстави звинуватити когось у її смерті. Батьки Америки, яких Леона Кассіані також повідомила про смерть дочки, вже, мабуть, приїхали з Пуерто-Падре, і похорон мав відбутися того ж таки дня о п’ятій пополудні. Флорентіно Аріса зітхнув. Єдине, що він міг зробити, аби не втратити бажання жити далі, це не дозволити, щоб його мучив цей спогад. Він стер його зі своєї пам’яті, хоча протягом тих років, які йому лишилися, іноді відчував, як він раптово оживає геть недоречний, — так ото часом шпигає гострий біль від рубця давно загоєної рани.

Наступні дні були жаркими і тяглися нескінченно. Вода в річці ставала все каламутнішою, а сама річка — дедалі вужчою. По берегах уже не стояли хащі з велетенських дерев, які так вразили Флорентіно Арісу, коли він подорожував тут уперше; тепер по обидва боки стелилися випалені сонцем рівнини, то там, то там виднілися жалюгідні рештки дрімучої сельви, яку пожерли казани пароплавів, руїни забутих Богом сіл, де навіть у дні найжорстокішої посухи на вулицях стояла вода. Ночами пасажирів пароплава будили не схожі на спів сирен крики морських корів на піщаних обмілинах, а бридкий сморід людських трупів, що пливли за течією до моря. На ту пору начебто не було вже ні воєн, ні пошестей, але роздуті тіла мертвяків звідкись пливли й пливли.

— Нам велено запевняти пасажирів, що це трупи випадкових потопельників, — сказав якось капітан, спохмурнівши на виду.

Не чутно було ані базікання папуг, ані галасу невидимих мавп, від якого колись дні видавалися ще жаркішими, — тепер тут стояла глибока тиша, нависаючи густим маревом над очищеною від усього живого землею.

Лишилося так мало місць, де можна було поповнити запас дров, і вони були так далеко одне від одного, що вже на четвертий день рейсу «Нова Вірність» залишилася без пального. Майже цілий тиждень довелося простояти біля берега, поки загони матросів усе глибше проникали в сірі навколишні болота, вишукуючи останні вцілілі дерева. Іншої ради не було: заготівельники дров покинули ці місця, втікаючи від жорстокості багатих землевласників, від невидимої холери, рятуючись від нескінченних воєн, яких уряди вперто не помічали, затуляючись усілякими надуманими декретами. А тим часом пасажири, знемагаючи від нудьги, влаштовували змагання з плавання, ходили на лови й поверталися з живими ігуанами, яких розтинали надвоє, вичищали нутрощі і зародки яєць, прозорих та білястих, а тоді знову зшивали їх і розвішували сушитися довгими низками на поручнях пароплава. Злиденні повії із сусідніх сіл складали компанію тим, хто вирушав у далекі прогулянки, ставили на березі намети, приносили музичні інструменти й сяку-таку закуску, грали, співали і влаштовували танці біля припнутого пароплава.

Ще задовго до того, як його обрали президентом судноплавної компанії, Флорентіно Аріса став отримувати тривожні повідомлення про стан річки, але читав їх побіжно й не замислювався над ними. «Не турбуйтеся, — заспокоював він компаньйонів, — коли дерев не стане, уже будуть пароплави, які спалюватимуть у топках нафту». Весь поглинутий пристрастю до Ферміни Даси, він ніколи не завдавав собі клопоту поміркувати про це, а коли нарешті осягнув істину, то вже годі було чомусь зарадити, як не можна було замінити цю річку на якусь іншу. Навіть за високої води вночі доводилось швартуватися до берега, і тоді задуха ставала такою нестерпною, що й жити не хотілося. Більшість пасажирів, а надто європейці, не могли дихати в застояному повітрі кают, і цілу ніч розгулювали по палубах, відганяючи комашню тим самим рушником, яким утиралися від постійного рясного поту, але над ранок були розпухлі від укусів і ледь живі. Один англійський мандрівник початку XIX століття, згадуючи про свою подорож, здійснену вгору по Магдалені човном і верхи на мулі, — а тривала вона, мабуть, не менш як півтора місяця, — писав так: «То була одна з найтяжчих і найнеприємніших мандрівок, які тільки може відбути людина». Це перестало бути правдою протягом перших вісімдесяти років річкового судноплавства, а потім стало нею знову й назавжди, — коли каймани з’їли останнього метелика, коли зникли морські корови з малятами, зникли папуги, зникли мавпи, — і сама річка, здавалося, от-от зникне.