Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

й долучив дещицю про Таборліна.

Я цим не пишаюся і на свій захист хотів би сказати, що чимало випив. Ба більше, серед моїх слухачів було кілька гарних жінок. У захоплених очах молодої жінки є щось потужно знадливе. Вони можуть витягнути з дурнуватого молодика багато різної маячні, і я не був винятком із цього правила.

Тим часом Дедан і Геспе опинилися в маленькому уса­мітненому світі з тих, які створюють для себе нові закохані. Дивитися на них було задоволенням. Дедан був лагідніший, тихіший. Обличчя Геспе стало далеко не таким суворим. Вони провели чимало часу в себе в кімнаті. Поза сумнівом, відсипалися.

Мартен безбожно фліртував із Пенні, споживши стільки випивки, що в ній і рибину можна було б утопити, і загалом веселився за трьох.

Ми покинули «Один гріш» за три дні, не бажаючи почати мозолити очі. Особисто я був радий піти. Через навчання в Темпі та знаки уваги Лосі я мало не помер від виснаження.

***

Ми поволі просувалися дорогою назад до Северена. Почасти це було пов’язано з тривогою за травмовану ногу Геспе, але почасти так сталося, бо ми знали, що наш час разом добігає кінця. Хай як нам було складно, ми зблизились, а відмовлятися від таких речей важко.

Звістка про наші пригоди випереджала нас у дорозі. Тож коли ми зупинялися на ніч, харчі й ліжка ставали для нас дуже доступними, якщо не безкоштовними.

На третій день після відходу з «Одного гроша» ми натрапили на невеличку трупу артистів. Вони не були едема ру й мали доволі вбогий вигляд. Їх було всього четверо: немолодий хлопака, двоє чоловіків років по двадцять із гаком і хлопчик років восьми-дев’яти. Коли ми зупинилися, щоб дати нозі Геспе трохи відпочити, вони саме збирали речі у свій благенький візок.

— Привіт, артисти, — гукнув я.

Вони нервово підвели погляди, а тоді розслабилися, побачивши в мене на спині лютню.

— Привіт, барде.

Я засміявся й потиснув їм руки.

— Та я не бард — лише трохи співець.

— Однаково привіт, — усміхнувся старший чоловік. — Куди прямуєш?

— Із півночі на південь. А ти?

Дізнавшись, що я йду в інший бік, артисти розслабилися ще більше.

— Зі сходу на захід, — відповів він.

— Як справи?

Він знизав плечима.

— Останнім часом доволі паршиво. Але ми чули історію про таку собі леді Чокер, яка живе за два дні шляху звідси. Кажуть, вона ніколи не відмовляє тому, хто хоч трохи вміє грати на скрипці або може показати п’єсу. Ми надіємося добути в неї гріш чи два.

— Коли в нас був ведмідь, було краще, — сказав один із молодших хлопців. — Люди готові платити за цькування ведмедя.

— Але він захворів від укусу собаки, — пояснив мені старший чоловік. — Уже майже рік як здох.

— Шкода, — промовив я. — Ведмедя важко роздобути, — вони мовчки кивнули на знак згоди. — У мене є для вас нова пісня. Що дасте взамін за неї?

Він насторожено придивився до мене.

— Що ж, нова для тебе — це не зовсім нова для нас, — відзначив він. — І нова пісня — це не конче добра пісня, якщо розумієш, про що я.

— Посуди сам, — відповів я, відкриваючи футляр для лютні. Я написав цю пісню так, щоб вона легко запам’ятовувалася і просто співалася, але мені все одно довелося повторити двічі, перш ніж чоловік запам’ятав усе. Як я вже казав, вони не були едема ру.

— Незла пісня, — неохоче визнав він. — Фелуріян люблять усі, але не знаю, що ми можемо дати тобі взамін.

Подав голос хлопчина:

— Я вигадав куплет для «Мідника-гарбаря».

Інші спробували його зацитьнути, але я всміхнувся:

— Був би дуже радий його почути.

Хлопець надувся й заспівав писклявим голосом:

Побачив я фермерську доню

Біля річки, де люду нема.

Вона милась від п’ятки до скроні

І сказала: біда,

Що я знайшов її там!

Тепер ще раз намилитись мусить вона.

Я засміявся й похвалив його:

— Добре. Але як щодо цього?

Я фермерську доню побачив

Біля річки, де люду нема.

І ось вона вже мені плаче:

Чистоті знов кінець,

Я все звів нанівець!

Тож помилася ще раз вона.

Хлопчина подумав і за мить сказав:

— Мій мені подобається більше.

Я поплескав його по спині.

— Хороші люди тримаються своїх віршів, — і знову повернувся до очільника маленької трупи. — Пліток не маєте?

Він ненадовго замислився.

— На північ звідси, в Елді ходять бандити.

Я кивнув.

— Їх, як я чув, уже прибрали.

Він подумав іще трохи.

— Я чув, Алверон одружується з однією з Леклессів.

— Я знаю вірша про Леклессів! — знов озвався малий і почав:

У двері Леклессів зайти —

Це значить сім речей знайти:

— Тихо, — старший чоловік дав хлопцеві легенького потиличника. Той винувато підвів погляд. — Хлопчина має добрий слух, але манер — анітрішечки.

— А взагалі-то, — озвався я, — я хотів би його почути.

Він знизав плечима й відпустив хлопця, який зиркнув на нього, а тоді продекламував:

У двері Леклессів зайти —

Це значить сім речей знайти:

Перстень, що нічий лежить,

Слово, що геть не звучить,

Одну мить, завжди слушнý,

Одну свічку без вогню,

Сина з кров’ю на руках,

Двері, де тече ріка,

Те, що добре зберігають,

Ще й те, що уві сні всі мають.

— Це вірш-загадка, — винувато сказав батько. — Господь його знає, де він їх чує, та він розуміє, що не має повторювати всю похабщину, яку чув.

— Де ти таке почув? — запитав я.

Хлопчина замислився на мить, а тоді знизав плечима й почав чухати себе за коліном.

— Не знаю. Від дітей.

— Нам треба йти далі, — зауважив старший чоловік, дивлячись на небо. Я занурив руку в гаманець і дав йому срібний нобл. — А це що таке? — запитав чоловік, підозріливо дивлячись на нього.

— На нового ведмедя, — сказав я. — У мене теж були скрутні часи, та тепер я при грошах.

Усіляко мені подякувавши, вони пішли. Бідолахи. Жодна трупа ру, що поважає себе, нізащо не опустилася б до цькування ведмедя. Це не потребує жодних навичок, такий виступ — не привід для гордості.

Але відсутність крові ру аж ніяк не можна було ставити їм на карб, а ми, мандрівні артисти, маємо дбати одне про одного. Цього ж більше ніхто не робить.

***

Ми з Темпі, поки йшли, обговорювали летані, а вечорами відпрацьовували кетан. Він давався мені дедалі легше, і часом я доходив аж до «ловлі дощу», перш ніж Темпі зауважував якусь дрібну помилку і змушував мене почати заново.

Ми з ним відшукали відносно усамітнене місце поряд із шинком, у якому зупинилися на день. Дедан, Геспе й Мартен пили всередині. Я обережно повторював кетан, тимчасом як Темпі сидів спиною до дерева й відпрацьовував елементарну вправу на аплікатуру, якої я навчав його з ненастанною рішучістю. Знов і знов. Знов і знов.

Щойно закінчивши «руки в обіймах», я краєчком ока помітив, як щось ворухнулося. Зупинятися не став, бо