Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Оз знову пішов. За п'ять хвилин він прийшов з якоюсь металевою трубою. Спробував розбити п'єдестал. Безрезультатно. Так само, як і вперше. Жазель, навіть придивившись, не змогла побачити жодних слідів, які міг би залишити такий акт вандалізму. Вона похитала головою.

- Спробуй тут. - дівчина поманила його пальцем. - Тут камінь заходить на п'єдестал. Якщо вдасться його роздовбати, то, можливо, можна почати бити звідси і сам п'єдестал.

Людина в плащі пішла за нею. Дівчина нахилилася і показала пальцем те місце, про яке вона говорила. Оз теж нахилився, щоб розглянути. Він похитав головою, даючи зрозуміти, що ніякого напливу каменю не бачить. Жазель зітхнула.

- Тоді просто бий ось сюди. Бачиш? Де мій палець. Тільки почекай, щоб я його прибрала. Запам'ятав місце?

Оз ударив. Сильно. Пролунав хрускіт. Маленька тріщина. Жазель її виразно бачила. Вона хотіла зрадіти і попросити Оза продовжити, але тріщина з таким же хрускотом почала розповзатися. Від неї відокремлювалися тріщини-гілочки, від них ще такі ж тріщини-гілочки. Усе це супроводжувалося хрускотом.

- Ой, ой. - долинуло зверху.

Чоловік у плащі швидко зрозумів, що до чого і, схопивши Жазель за плечі, потяг її вбік. За п'ять секунд статуя завалилася. Піднялася невелика хмарка пилу. З цієї хмаринки похитуючись вийшов щур.

- Вбити мене надумав? Тобі це не під силу.

Жазель кинулася до статуї. Вона почала руками розгрібати залишки статуї та п'єдесталу, намагаючись знайти в них хоч щось. Вона рилась хвилини зо три, поки не помітила, що Оз просто стоїть осторонь.

- Може, допоможеш? - запитав дівчина, витираючи обличчя.

- Це тут треба дістати річ? - спитав він.

- Ні, я просто так розважаюсь ночами, руйную стародавні статуї. Така в мене риса вдачі.

Оз лишився на місці.

- Ну, ідіот, вона знову жартує! Звичайно, штука має бути там. - допоміг щур. - Дівко, у нього з жартами зовсім того. Все, що скажеш, сприймає просто в лоба.

Жазель кивнула, вона й сама вже здогадалася. Вона запитливо подивилася на Оза. Той підійшов і почав допомагати їй ритися в уламках. За хвилину він уже витягнув кам'яну довгу шухляду. Або щось на неї схоже. Довжиною близько метра. Завширшки та товщини сантиметрів тридцять. Жазель полегшено зітхнула і не могла стриматись, щоб не вмоститися на холодний камінь. Задоволення від виконаної роботи наповнило її. Задоволення собою. Вона знайшла його. Хвала Зводу.

Оз підвівся, відпускаючи кам'яний ящик. Він виправив одяг. І пішов геть. Жазель дивилася йому вслід. Потім взялася за ящик. Який він важкий! Вона спробувала зрушити його з місця. Це в неї вийшло. І про те, щоб забрати такий тягар самій не було й мови.

- Стій! - вигукнула дівчина.

Кроки у темряві завмерли.

- Що там щодо того, що тобі нікуди йти? -закинула вудку дівчина.

- Я знайду, куди мені піти. - долинуло з темряви.

- А ти знаєш, що почалася війна?

- Війни ніколи не закінчуються. - відповідь прилетіла миттєво.

- Ця не така. Війна людей проти амаліонів. - не здавалася Жазель.

- Багато з великих воєн були такими.

- Ти питав, що амаліони тут робили? Вони захоплюють світ. Раніше тут мешкали драйтли. Алхімісти. Це статуя їхньої цивілізації. Абсолютний.  Чув про такого? Синьопикі спустошили вже багато міст і продовжують наступ у всіх напрямках.

Жазель не знала, чи вдалося їй зацікавити Оза. Вона секунду мовчала, доки не почула його кроки. Він віддалявся. Вона заплющила очі. Не для того її направив сюди Максуд, щоб вона здалася вже тоді, коли меч майже в неї в руках.

- Допоможи! - благала вона. - Мені одній не впоратися.

Кроки. Все далі і далі. Остання спроба.

- На їхньому боці бог! Він уб'є всіх! І тебе теж!

Жазель прислухалася. Тиша. Невже він пішов так далеко, що вона не чує його. Дівчина схилила голову та заплакала. Однією рукою вона тримала цей кам'яний ящик. Сумнівів, що там меч, у неї не виникало жодних. Ось вона поряд із ним. Ось успішний результат її місії. І ось її безнадійність. Що вона зможе зробити з цим важким предметом одна посеред ночі, коли вороги оточують її?

- Розкажи детальніше. - пролунав голос Оза зовсім близько.

Жазель швидко витерла очі і втерла носа.

- Ми у фортеці тисячі фонтанів. Коаліція. Люди, драйтли. Різні драйтли. Ми об'єдналися, щоб боротися проти амаліонів. - протараторила Жазель. - На їхньому боці бог.

- Ти його бачила?

- Ні. Але я бачила Першу. Вона була цим… трохи налякана. Сказала... що спробує вигадати, що з цим робити.

- Тебе послала Перша?

Відмінно, отже, він знає, хто такі Перші. Інакше б їй довелося докласти чимало зусиль, переконуючи його повірити в існування Перших і, власне, богів.

- Ні. Максуд не дуже з ними ладнає.

- Хто? - запитав Оз.

- Максуд. Наш маршал. Він цікава особистість. - Жазель поки що так вирішила обмежити свою розповідь про нього. - З нами Поєднувач. Абсолютний алхіміст.

Дівчина зітхнула. Далі треба було розповісти про чорний меч. Чи повірить він?

- І що?

- Ти чув колись про чорні мечі, які могли б вбити бога? - спробувала Жазель.

- Їх сім. - відповів Оз.

Дівчина полегшено зітхнула. Потім насторожилася. З одного боку, добре, що він так багато знав. А з іншого, звідки він так багато знав?

- Усі вони знищені. - розповіла йому Жазель.

- Без мечів людям не вистояти. І з мечами у звичайної людини немає шансів, а без них… - Оз похитав головою. - Ти впевнена, що вони мають бога? Це має відчуватися.

Оз заплющив очі, ніби намагався звідси відчути бога.

- Впевнена. - заявила дівчина. - Ми серйозно злякалися. Тут і народилося припущення, що один із мечів уцілів. Максуд це заперечував… - Жазель прикусила язик, розуміючи, що нема чого говорити те, що сам Максуд їх і знищив. - Але ми вирішили ризикнути.

- Ми? - спитав чоловік у плащі.