Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Я хотіла вижити. Подумала, що найкращий спосіб це зробити - напасти на амаліонів. - дівчина посміхнулася.

- Ні, це точно не найкращий спосіб. - похитав головою чоловік. - Найкращий спосіб вижити — це десь сховатися.

- Ідіот. - щур дуже емоційно відреагував на слова чоловіка. - Вона так жартує. Твоя дерев'яна голова зовсім нічого не розуміє.

Чоловік хмикнув, прокручуючи слова Жазель у пам'яті і намагаючись зрозуміти, де саме вона вставила жарт.

- А як тебе звати? - підняла брову дівчина.

- Так, давай, скажи їй. - щур сів спиною до дерева і заклав ногу за ногу. Ой, лапу за лапу. А передньою лапою поколупалася в зубах якоюсь дрібною качалкою.

- Демостеносаїоз Димитріоз Дендроз.

Жазель змінилася на обличчі. Таке ім'я їй нізащо не запам'ятати. Хіба що хтось запропонує їй цілий скарб. Вона підняла брови та опустила погляд.

- А якщо я називатиму тебе Оз? У тебе всі ті імена закінчуються на “оз”.

У щура відвисла щелепа, і тоненьке деревце випало з лап на землю.

- І чому я до такого не здогадався? Де ти була усі ці роки?

Дівчина знизала плечима.

- Вони повернуться? - запитала вона.

- Амаліони? Що вони тут взагалі роблять, на болотах? - запитав Оз. - Вони ж люблять жити у містах. На просторах.

- Ага, на теренах. - сумно погодилася Жазель, згадуючи степ перед фортецею.

- Що ти тут робиш? - розтягнув свої слова Оз. - Хто ти насправді?

Жазель насупилась, вигнувши одну брову. Чому він так дивно говорив? Те, що з ним не все гладко, це взагалі ясно, як світлий день у середині літа. Але ця остання репліка. Дівчина кинула погляд на щура. Той витягнув морду і застиг, готовий першим зловити кожне слово, що вискочило б з неї.

- А чому ти так дивно говориш? - пошепки спитала Жазель.

Пацюк покотився по землі від сміху. Він розпласталася на землі і бив по ній передніми лапами, смикаючи в різні боки задніми.

- Ти чув? Чому… чому… - щур заливався сміхом. - Дивно кажеш...

Чоловік у плащі випростався.

- Тобі здалося, людина.

Жазель ще більше спохмурніла. Гаразд, тепер настав час переходити до справи, поки вона ще не остаточно вийшла з образу Химерниці.

- Я можу розраховувати на твою допомогу. Ти мій боржник. Я тебе врятувала. Якщо ти пам'ятаєш.

Оз схилив голову трохи вперед, чекаючи на продовження її думки. Жазель не помітила жодної іншої реакції на її слова. Чи налаштований він до розмови в подібному ключі, чи вважає її вимоги безпідставними? Не зрозуміло.

- Мені потрібна допомога. Допоможи мені дістати одну штуку, і ми будемо в розрахунку. - дівчина пильно дивилася на нього.

- Дістати одну штуку? - підняв брови Оз. - І що то за штука, і звідки її треба дістати?

Пацюк уже прийшов до тями і знову сидів, притулившись до дерева. Він потяг носом і однією лапою почухав собі товстий бік.

- Це поліот. - показала Жазель рукою вліво, не зводячи очей з Оза. - Там дещо є, що мені потрібне. Ходімо, візьмемо це, та й годі. Можеш іти, куди хочеш.

- О, точно. Куди ти хочеш піти… Оз? - запитав щур.

- Тобі нема куди йти? - продовжила запитувати дівчина.

Чоловік не відповів. Жазель не стала розвивати тему. Спочатку вона подивиться, як у них піде справа у поліоті. Потім вона прийме рішення.

- Я справді твій боржник. У чому саме твоє прохання? - чоловік випростався і подав обличчя вперед, маючи намір вислухати прохання дівчини.

Жазель знову показала на відчинені ворота.

- Поліот. Ходімо. - вона розвернулася і попрямувала прямо в ніч.

Як їй було страшно. Страшно ще від того, що вона наважилася вийти на десяток амаліонів серед ночі в цій глушині. Страшно від того, що ця людина була трохи страшною. Не в плані зовнішності. Хоча, і щодо зовнішності теж. Ще той щур. Щось тут творилося взагалі незрозуміле. Але найстрашніше не це. А те, що вона зараз обернулася до нього спиною. Але їй треба було пережити цей момент. Правильно поставити себе. Якщо вона почне показувати свій страх або показувати свою невпевненість, то Оз швидко перехопить ініціативу. А їй не можна було такого допустити. Тільки не в її абсолютно безнадійній ситуації. І якщо цей куб помилився, то вона потім задасть цій Сандрін.

Дівчина йшла нічною прохолодою, мацаючи її своїм обличчям. Позаду неї лунали кроки Оза. Піт градом котився її обличчям. Пацюк біг попереду. Жазель якомога тихіше зробила глибокий вдих. Ворота. Вона не пройшла й трьох кроків усередину поліота, як знайшла те, по що сюди прийшла. Статуя. Велична та висока. У світлі місяця вона здавалася ще масивнішою і від того у Жазель прокинулися якісь дивні почуття, які вона не могла пояснити. Напевно при інших обставинах вона б могла довго нею милуватися. Ззаду підійшов Оз.

- Треба розбити п'єдестал. - показала дівчина рукою на статую.

- І як ти це пропонуєш зробити?

Жазель підвела голову. Пацюк сидів на самому верху статуї.

- Це ж не простий пам'ятник, а Оз? Правду кажу?

Чоловік у плащі підійшов ближче і сів. Він провів рукою по п'єдесталу. Жазель прикусила губу, розуміючи, що людина з пробитими долонями навряд чи буде їй добрим помічником. Вона почухала потилицю. Становище погіршувалося, а час минав. Від цього її становище ще швидше погіршувалося.

- Зараз спробуємо. - Оз підвівся і попрямував до однієї з будівель.

За хвилину він прийшов із великим каменем. Декілька ударів по п'єдесталу. Жодного результату. Він сів.

Жазель оминула статую. На самого Алхіміста вона не дивилася. Їй було зовсім не це цікавим. Їй треба поспішати. Дівчина обійшла ще раз довкола статуї. Вона уважно оглянула п'єдестал. Ідеально рівний. Тільки в одному місці кам'яна вулиця трохи напливала на нього. В іншому — все ідеально, начебто тільки вчора зроблено. Як і статуї інквізиторів. Жазель підвела очі. Ні, це точно не статуя одного з них. Це Алхіміст, як і розповідав Поєднувач.