Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

на пасовищі біля річки. Кожного дня він вирушав на те кам'янисте плоскогір'я, за п'ятнадцять миль від річки, і там бився з кожним биком, який, було, ненароком косо гляне на нього. Та що таке гнів, він не знав.

А проте воно було не зовсім так: десь у глибині його серця жив гнів. Хоч бик і сам не знав чому — адже розмірковувати він не вмів. Він був благородний бик, і він любив битися.

То що ж сталося з ним далі? Господар, — якщо власника такої тварини можна назвати господарем, — розумів, якого чудового бика він має. Він це розумів, але його непокоїло, що цей бик день у день б'ється з іншими биками й тим завдає йому збитків. Бики коштували по тисячі з чимось доларів, а після бою з цим биком за них давали всього по двісті доларів або ще й менше.

Господар мав добре серце й вирішив, що краще передати кров цього бика новому поголів'ю, аніж послати його на арену, на певну загибель. І він вирішив зробити з нього плідника.

Але то був чудний бик. Коли його вперше пустили на пасовище до корів, він запримітив між них одну, молодшу, й гарнішу, й статурнішу за всіх; вона мала найлискучішу шерсть і найпривабніші форми. А що битися тепер йому не було з ким, то він закохався в неї і не звертав ніякої уваги на інших корів. Увесь час він був тільки з нею, а інші для нього наче й не існували.

Господар ранчо, який розводив бойових биків, сподівався, що цей бик зміниться, обвикне й почне поводитись інакше. Та бик не змінювався, він кохав лише одну оту свою обранку. Він і далі весь час був тільки з нею, а інші для нього наче й не існували.

І тоді господар відіслав його на арену разом з п'ятьма іншими биками. Бо хоч цей бик і зберігав вірність, але битися він таки вмів. І в тому бою він показав себе якнайкраще. Усі були в захваті від нього, а найбільше — чоловік, який убив його. Та на кінець бою куртка того чоловіка, — його звуть матадором, — промокла від поту, а в роті у нього пересохло.

— Que toro mas bravo![225] — сказав матадор, віддаючи шпагу своєму помічникові. Він тримав її руків'ям догори, і по лезу стікала кров із серця хороброго бика, якому тепер було до всього байдуже, і четверо коней тягли його волоком з арени.

— Еге ж, це той самий бик, що зберігав вірність, і маркізові де Вільяморі довелося позбутись його, — сказав помічник, який завжди все знав.

— Мабуть, усім нам не вадило б зберігати вірність, — сказав матадор.

ТЯМУЩИЙ ЧОЛОВІК

Всі автомати, що були у барі, сліпий розрізняв за звуками. Не знаю, скільки часу в нього пішло на те, щоб навчитися розпізнавати ці звуки, але, мабуть, таки чимало, бо кожної своєї появи він промишляв лише в одному барі. А втім, він добував свій прожиток у двох містечках і, коли надворі вже починало добре сутеніти, вирушав звичайно з Флетса до Джессапа. Зачувши, що дорогою їде машина, він спинявся на узбіччі, і, коли фари вихоплювали з темряви його постать, водії або гальмували й підбирали його, або ж їхали собі далі обмерзлою дорогою. Все залежало від того, який вони везли вантаж і чи були в машині жінки, бо від сліпого дуже погано тхнуло, а надто взимку. Але хтось неодмінно таки спинявся задля нього, тому що він був сліпий.

Усі в містечку знали його і звали Сліпаком — у тих краях таке прізвисько вважають цілком пристойним для невидющого, а бар, який він уподобав собі для промислу, називався «Віха». Поряд був ще один бар, також із гральними автоматами й буфетом, що звався «Стрімчак». І той і той дістали свої назви від околишніх гірських вершин, і обидва були гарні бари, із старовинними прилавками та майже однаковими гральними автоматами, й різнилися хіба тим, що у «Вісі» начебто краще годували; зате в «Стрімчаку» були смачніші біфштекси. Крім того, «Стрімчак» був відчинений до пізньої ночі, а рано-вранці знову розпочинав торгівлю, і від світання до десятої ранку там завжди можна було вихилити чарчину безплатно, коштом закладу. У Джессапі були тільки ці два бари, і принаджувати відвідувачів у такий спосіб не годилося б. Але так воно вже велося.

Мабуть, Сліпак уподобав «Віху» через те, що всі автомати стояли там під однією стіною, ліворуч від дверей, як іти до прилавка. Отож йому було легше встежити за ними, аніж коли б він промишляв у «Стрімчаку», де автомати стояли по різних кутках, бо там було просторіше. Того вечора надворі добряче морозило, і він зайшов з бурульками на вусах та замерзлими кисляками в кутиках очей і вигляд мав досить-таки жалюгідний. Навіть отой його дух неначе замерз, хоча й ненадовго, бо тхнути почало майже одразу, як він зачинив за собою двері. Мені завжди було тяжко дивитися на нього, але цього разу я не спускав його з ока, бо знав, що його звичайно хтось підвозить, і не міг збагнути, де це він так закоцюб. Урешті я спитав його:

— Звідки це ти придибав, Сліпак?

— Та Віллі Сойєр висадив мене з машини під залізничним мостом. А більше машин не було, то я й прийшов пішки.

— А чого ж він не схотів везти тебе далі? — спитав ще хтось.

— Сказав, що не може чути мого духу.

Хтось смикнув важіль автомата, і Сліпак нашорошив вуха, дослухаючись до звуку. Та виграшу не випало.

— А що, ніякі піжони сьогодні не грають? — спитав він мене.

— А ти хіба не чуєш?

— Поки що не чути.

— Немає піжонів, Сліпак, сьогодні ж середа.

— Я й сам добре знаю, який сьогодні день. Нема чого мені нагадувати.

Сліпак пішов уздовж ряду автоматів, обмацуючи в кожному вічка — чи не залишив там хтось випадково свого виграшу. Нічого там, звісно, не було, але він завжди починав з цього свій промисел. Він повернувся до прилавка, де стояли ми, і Ел Чені запросив його випити.

— Ні,— відказав Сліпак. — На тих дорогах мені треба бути обачним.

— На яких ще «тих дорогах»? — спитав його хтось. — Ти ж ходиш тільки однією дорогою. Звідси до Флетса.

— Я потоптав чимало доріг, — сказав Сліпак. — І кожного дня можу податися ще кудись.

Автомат клацнув і викинув комусь виграш, але невеликий. Проте Сліпак усе-таки пошкандибав туди. То був двадцятип'ятицентовий автомат,