Читати книгу - "Девід Копперфілд"

краще і в усьому знаходити веселу сторону, як містер Омер. У цю хвилину він сяяв так, немов його крісло, астма і параліч ніг були лише різними частинами одного прегарного винаходу, який полягав у новому способі зручно покурювати люльку.

— У цьому кріслі я значно краще і більше бачу світ, ніж будь-коли раніше, — сказав містер Омер, — можу вас запевнити. Ви здивуєтеся, коли побачите безліч людей, які за день заходять до мене, щоб слівцем перекинутись; авжеж, здивуєтесь! І в газетах удвічі більше ніж колись пишуть, відколи я оселився у цьому кріслі. А взагалі, щодо читання, ой, лишенько, скільки я тепер поглинаю! Та знаєте, це й зрозуміло. Частенько думаю, що коли б я осліп або оглух, то що б я тоді робив? А ноги — то дурниця. Що воно таке — ноги? Поки я користувався ними, вони мені лише дихати заважали, а тепер, коли надумаю погуляти по вулиці чи на узбережжі, то варто тільки гукнути Діка, молодшого учня Джорема, і катаюся собі у власному екіпажі, як той лондонський лорд-мер!

Він мало не задихнувся від сміху.

— Боже всемогутній! — вів далі містер Омер, знову беручись до люльки. — Треба сприймати світ таким, який він є. Ось воно, до всього в житті звикати треба. У Джорема справи йдуть добре, чудово йдуть!

— Дуже радий це чути, — сказав я.

— Я знав, що ви зрадієте, — зауважив містер Омер. — А Джорем і Мінні — наче двоє голуб'ят. Чого ж іще може людина бажати? Яке після цього мають значення ноги?

Ця велична зневага до власних ніг була надзвичайно кумедна й приємна; мені ніколи не траплялося нічого подібного.

— А від того часу, як я взагалі заходився читати, ви, містере Копперфілд, взялися писати книжки, сер? — сказав містер Омер, оглядаючи мене з захопленням і подивом. — Яка ж пречудова річ, ваша книжка! Які прекрасні в ній вислови! Я прочитав у ній кожне слово... кожне слово! А щоб закуняти — так зовсім ні!

Я засміявся і висловив своє авторське задоволення, а проте, мушу визнати, що таке зіставлення книги зі снодійним засобом здалося мені гідним уваги.

— Даю вам слово честі, сер, — вів далі містер Омер, — що коли я покладу цю книжку на стіл і гляну на неї отак зовні, на три частини, на кожну окремо... раз, два, три... то я хтозна як пишаюся, згадуючи, що я теж колись удостоївся честі мати стосунок до вашої родини. І, боже мій, багато минуло часу, правда? У Блендерстоні... гарненьке маленьке замовлення поклали поруч із великим замовленням. І ви тоді самі були зовсім крихіткою, боже мій, боже мій!

Я змінив тему розмови, заговоривши про Ем’лі. Запевнивши містера Омера, що я не забув, як він цікавиться нею і як ніжно зав­жди він поводився з нею, я в загальних рисах розповів, як за допомогою Марти вона повернулася до свого дядька. Я знав, що старий з цього радітиме. Він дуже уважно слухав і після закінчення розповіді щиро сказав:

— Я щасливий це почути, сер! Це — найкраща з усіх останніх новин. Господи, господи! А що ж тепер буде з тією нещасною молодою жінкою, Мартою?

— Ви порушили питання, про яке я з учорашнього дня думаю, — відповів я, — але на яке я все ще не можу вам дати жодної відповіді, містере Омер. Містер Пеготті ще не говорив про це, а мені ніяково нагадати. А втім, я певний, що він не забув про Марту. Він не забуває нічого, що стосується самовідданості й добра.

— Бо, знаєте, — сказав містер Омер, поновлюючи свою мову там, де я її перервав, — я бажав би брати участь у всьому, що буде зроблено для Марти. Розраховуйте на мене в усьому і дайте мені знати. Я ніколи не хотів вірити, щоб ця дівчина могла бути зовсім непутящою, і радий, що не помилився. Зрадіє і моя дочка Мінні. Молоді жінки бувають упертими і завзятими в деяких речах... мати її така сама була... але серця у них ніжні. Мінні на Марту хіба що про людське око нападає. Чому вона вважає за потрібне робити це про людське око, я вже не знаю. Але все це тільки зовні, їй-бо! Потайки вона готова всяке добро зробити. Так ви дивіться, розраховуйте на мене в усьому, що визнаєте за потрібне. Зробіть мені цю ласку. І дайте мені знати, коли щось можна буде вдіяти. Їй-бо, — вів далі містер Омер, — коли поживе людина стільки і доходить до того місця, де немов вертається до свого початку, коли бачиш, що хоч і приємно жити, але доведеться покататись і в іншій колясочці, то треба радіти і радіти, коли можна зробити якесь добре діло. А людині потрібна безліч речей. Я не про себе кажу, сер, а воно так взагалі виходить, адже ж ми, власне, з гори йдемо, в якому б не були віці, бо час, бачте, ніколи не спиняється ні на хвилину. Так треба ж повсякчас добро творити і радіти йому, певна річ.

Він вибив попіл з люльки і поклав її на поличку, яка спеціально для цього була припасована до спинки крісла.

— Ось, приміром, кузен Ем’лі, що за нього вона мала заміж вийти, — знову заговорив містер Омер, злегка потираючи руки, — молодець, не гірший від найкращого парубка в Ярмуті! Він інколи заходить до мене ввечері побалакати годинку чи почитати мені щось. Це я теж називаю благодіянням. Все його життя — благодіяння.

— Я тепер маю намір відвідати його, — зазначив я.

— Справді? — промовив містер Омер. — Скажіть йому, що я почуваюся добре і вітаю його. Мінні і Джорем на вечірці. Вони так само, як і я, раді були б побачити вас, якби тільки були вдома. Мінні взагалі не хотіла йти, бачите, «заради батька», як вона каже. Так я присягнувся, що коли вона не піде, то я з шостої години ляжу спати. І внаслідок цього, — містер Омер разом з кріслом загойдався від радості, що йому вдалася ця хитрість, — вона з Джоремом тепер на вечірці!

Я потиснув йому руку і побажав доброї ночі.

— Ще півхвилинки, сер, — сказав містер Омер. — Якщо ви підете, не побачивши мого слоника, то значить, ви найкращого не побачите. Ви ніколи ще не бачили такого! Мінні!

Дзвінкий голосок десь нагорі відгукнувся: «Я йду, діду!», і до крамниці вбігла гарненька дівчинка з довгими білявими кучерями.

— Це мій слоник, сер, — сказав містер Омер, пестячи дитину. — Сіамська порода, сер. Ну, слонику!

Слоник відчинив двері з крамниці до задньої кімнати, і я побачив, що ця кімната з деякого часу перетворена на спальню для містера Омера, якого важкенько було тягати нагору; потім вона схилила свій гарненький лобик і розсипала довгі кучері по ручці крісла містера Омера.

— Слон зав­жди нахиляє голову вперед, ви знаєте, сер, — сказав містер Омер, підморгуючи, — коли нападає на якусь річ. Слонику, раз! два! три!

За цією командою слоник з дивовижною для такої крихітки спритністю повернув навкруги крісло разом з містером Омером і рвучко вкотив його в задню кімнату, не зачепивши дверної рами; містер Омер неймовірно тішився цією церемонією і оглядався на мене з таким виразом, ніби це було тріумфальним завершенням усіх трудів