Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Темна вежа. Темна вежа VII

Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

196
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 225 226 227 ... 240
Перейти на сторінку:
в нього пересохло, голос був хрипкий, але він знав, що слова дійдуть до адресата — атмосфера цього місця була наче створена для такого спілкування. А ще знав, що кожне слово кинджалом колотиме шкіру старого вар’ята. Але в стрільця були свої неприємності. Поклик Вежі невпинно дужчав.

— ПРИЙДИ, СТРІЛЬЦЮ! — вкрадливо заговорив божевільний. — ХТОЗНА, МОЖЕ, Я ВСЕ-ТАКИ ДОЗВОЛЮ ТОБІ ПРОЙТИ! ПРИНАЙМНІ МИ МОГЛИ Б ПРО ЦЕ ПОГОВОРИТИ, ЯК ТИ ГАДАЄШ?

На його жах, Роланду здалося, що в цьому голосі він почув щирі нотки.

«Еге ж, — похмуро подумав він. — І кави вип’ємо. А може, навіть перекусимо».

Він витяг з кишені годинника й відкрив кришку. Стрілки швидко крутилися в протилежний бік. Роланд прихилився спиною до піраміди й заплющив очі, але від цього стало ще гірше. Заклик Вежі

(прийди, Роланде, прийди, стрільцю, не зволікай, твоїм мандрам видно край)

став гучнішим, наполегливішим. Він розплющив очі й підвів погляд у невблаганне синє небо, до хмар, що колонами мчали до Вежі, до краю поля троянд.

І тортури тривали.

Шість

Роланд протримався ще годину, а тіні кущів і троянд, які росли поблизу піраміди, дедалі видовжувалися. Він проти надії сподівався, що йому спаде якась блискуча рятівна ідея, яка дасть йому змогу не ввіряти своє життя й свою долю талановитому, але слабому на голову хлопчику. Та коли сонце стало опускатися західною дугою небосхилу і блакить потемніла, він зрозумів, що нічого іншого не лишається. Стрілки кишенькового годинника тепер ще швидше крутилися назад. Невдовзі закружляють, як дзига. А коли це станеться, він піде. Сничі — не сничі (а що ще міг той вар’ят тримати в запасі?), а він піде. Побіжить, петлятиме зигзагами, принишкне до землі й поповзе, якщо знадобиться, але хай би що він робив, йому шалено пощастить, якщо дістанеться бодай середини відстані до Темної вежі, перш ніж його розірве на шматки.

Він помре серед троянд.

— Патріку, — хрипко промовив він.

Патрік напружено подивився на нього, і в очах у нього стояв відчай. Роланд пильно подивився на хлопцеві руки — брудні, подряпані, але обдаровані, як і в нього самого, — і здався. Досі, зрозумів він, його стримувала гординя: він хотів убити Багряного Короля, а не відправити його в якесь небуття. А ще, звісно, не було певності, що Патрік зможе зробити з Королем те саме, що й з Сюзанниним чиряком на обличчі. Проте скоро поклик Вежі стане невідпорним, і в нього просто не лишалося вибору.

— Патріку, поміняймося місцями.

Патрік обережно переліз через Роланда. Тепер він сидів біля краю піраміди, ближче до дороги.

— Подивися через інструмент далекого бачення. Поклади його в ту зазубрину… так, саме ту… і подивися.

Патрік припав до бінокля і дивився — цілу вічність, як здалося Роландові. А голос Вежі співав, і дзвенів, і запрошував. Нарешті Патрік перевів погляд на стрільця.

— Патріку, візьми свій альбом. Намалюй того чоловіка. — Не те, щоб «той» був чоловіком, але принаймні скидався на нього.

Попервах Патрік лише дивився Роландові у вічі, закусивши губу. Потім нарешті простягнув руки, взяв стрільця за голову з обох боків і притягнув до себе, поки вони не доторкнулись лобами.

«Дуже важко, — прошепотів у надрах свідомості стрільця голос. Голос дорослого чоловіка, а не молоденького хлопця. І чоловіка могутнього. — Він не зовсім там. Він мерхне. Він тьмяниться».

Де Роланд міг чути ці слова?

Часу на те, щоб згадувати, не було.

— Ти хочеш сказати, що не можеш? — запитав Роланд, надавши (не без зусиль) своєму голосу розчаровано-недовірливого звучання. — Ти не можеш? Патрік — і раптом не може? Художник — і не може?

Патрікові очі змінилися. У них промайнув миттєвий вираз, який з часом міг укорінитися, якби Патрік подорослішав і став чоловіком… а картини в офісі у Сейра свідчили про те, що він таки подорослішає, бодай на якомусь відрізку часу, в якомусь світі. Принаймні подорослішає настільки, щоб перенести на полотно все, що бачив того дня. Той вираз виказував би погорду, якби він став старим чоловіком і мав би трохи мудрості до пари своєму таланту. Та тепер у погляді Патріка була лише пиха. Погляд малого, який знає, що малює швидше, ніж блискавка влучає, що він найкращий і його більш ніщо не обходить. Той погляд був стрільцеві добре знайомий: чи ж не він сам бачив його в сотнях дзеркал і дзеркальних поверхнях водойм, коли був ще зовсім юний, як оце Патрік Денвіл?

«Я можу, — промовив голос у Роланда в голові. — Просто кажу, що це буде нелегко. І потрібна буде гумка».

Роланд одразу ж похитав головою. Рука в кишені зімкнулася на залишкові рожевого циліндрика і міцно його стиснула.

— Ні, — сказав він. — Патріку, ти маєш малювати без виправлень. Кожна лінія мусить бути правильна. Стиратимеш потім.

На мить пиха в погляді поблякла, та лише на мить. А коли повернулася, то з нею разом прийшов ще один вираз, який стрільцеві дуже сподобався і трохи його заспокоїв. То було гарячкове захоплення. Такого вигляду завжди набувають талановиті, коли після багатьох років поневірянь від однієї нудної роботи до іншої нарешті знаходять собі справу, яка цілковито відповідає їхнім здібностям, дозволить використати їх до краю. А може, й через край.

Патрік знову підкотився до бінокля, якого притулив до піраміди під щербиною. І довго дивився, а голоси чимраз наполегливіше виспівували у Роланда в голові свою пісню.

Нарешті Патрік облишив бінокля, взяв альбом і заходився малювати найважливішу в своєму житті картину.

Сім

Порівняно зі звичайним методом Патріка (швидкими штрихами, з яких за лічені хвилини поставав цілісний і прекрасний малюнок), робота просувалася повільно. Знову і знову Роланд змушував себе стримуватись, щоб не закричати на хлопця: «Швидше! Заради всіх богів, поквапся! Невже ти не бачиш, як я страждаю?»

Але Патрік не бачив, та й у будь-якому разі йому було б байдуже. Його повністю поглинула робота, захопила її сліпа жадоба, і зупинявся він лише для того, щоб час від часу повивчати в бінокль свого «натурника» в червоній мантії. Часом заштриховував олівцем і розтирав пальцем, щоб створити тінь. Іноді підкочував очі так, що було видно лише восковий полиск білків. Складалося таке враження, що він вивчав ту версію Багряного Короля, яка закарбувалася й палахкотіла тепер перед його внутрішнім зором. А й справді, як Роланд міг знати, що це неможливо?

«Мені байдуже, чому він підкочує очі. Нехай просто закінчує, поки я не збожеволів і не помчав до „своєї дорогенької“, як слушно назвав її Старий Багряний

1 ... 225 226 227 ... 240
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна вежа. Темна вежа VII», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Темна вежа. Темна вежа VII"