Читати книгу - "Нарис Історії ОУН"

польськими військовими відділами й українськими самооборонними частинами, що їх організувала ОУН.

Бої зорганізованих Організацією Українських Націоналістів самооборонних відділів з польською поліцією та утікаючими відділами польської армії відбулися у вересні 1939 року майже в кожному повіті. Жахливі образи сіл, в яких полякам пощастило провести варварське плюндрування, – попалені хати, постріляні жінки й діти, змасакровані трупи спійманих чоловіків, з видовбаними багнетами очима, – виразно свідчили про те, чого мала очікувати вся українська людність від озвірілих поляків, якщо б з ініціятиви й під проводом ОУН не творилися були відділи самооборони.

22 вересня 1939 року, з часу капітуляції Львова, Польща перестала існувати; оборона обложеної Варшави й фортеці Модліна, яка дещо протяглася, була вже тільки епізодом фіналу. Тисячі українських в'язнів із польських тюрем і концентраційного табору в Березі Картузькій вийшли на волю.

Зарозуміла своєю нібито могутністю, Польща розлетілася. Великий розділ революційної боротьби ОУН – боротьби проти польського окупанта закінчився.

Примітки

1

[1]Дивись: Акт обвинувачення з варшавського процесу ОУН, стор. 45.

2

[2] Полк. Є. Коновалець: «Причинки до історії української революції», стор. 42-43.

3

[3] «Трагедія Галицької України. Матеріяли про польську інвазію...» Вінніпеґ; 1920 р.; «Крівава книга», Відень 1919 р.

4

[4] На тему вбивства полк. Юрка Отмарштайна, колишнього старшини Січових Стрільців, члена команди Зимового Походу й першого головного організатора УВО на західньоукраїнських землях, велась у 1920–30-их роках на сторінках української еміґрантської преси широка полеміка. Полк. Ю. Отмарштайна вбито скрито під час відвідування ним воєннополонених українців у польському таборі. В брошурі «Хто вбив полк. Отмарштайна?», виданій у Празі 1933 р., полк. Р. Сушко на підставі зібраних ним документів обвинуватив у цьому вбивстві М. Чеботарева, шефа політичної поліції уряду УНР, організатора й виконавця розстрілу полк. П. Болбочана. Обороняючись перед тим прилюдним обвинуваченням в убивстві полк. Отмарштайна, Чеботарев скерував обвинувачення проти полк. Р. Сушка. У відповідь на це, сотн. Г. Рогозний опублікував нові, ним зібрані, документи окремою книгою п. н. «До тайни вбивства полк. Ю. В. Отмарштайна» (Чернівці, 1934 р.). Подібно, як полк. Р. Сушко, сотн. Г. Рогозний рішуче твердить, що організатор скритовбивства на особі полк. Отмарштайна – це М. Чеботарів.

5

[5] За даними З. Книша П. Бакович був кадровим референтом в Крайовій Команді УВО, а Крайовим Комендантом став по виїзді Коновальця полк. А. Мельник (див. «Власним руслом», Вид. «Срібна Сурма», Торонто 1966, ст. 36-42).

6

[6] „Охлапи” (польське слово) – покидьки, рештки.

7

[7] „Український Скиталець” ч. 20.

8

[8] Про таємний виїзд полк. Коновальця з Галичини за кордон восени 1922 року, існують дві версії.

Одну версію обширно переповідає 3. Книш у книжці „Власним руслом” на сторінках 131-135, на основі свідчень сотн. Дмитра Герчанівського, що мав завдання організувати цю втечу. За свідченням Герчанівського, полк. Коно-валець після переховування по конспіративних квартирах під час поліційної нагінки, мав би виїхати на підроблені документи з головного двірця у Львові разом з Володимиром Целевичем в супроводі п-і Терлецької, доньки о. Лопатинського, і п-і Майковської, адміністраторки „Діла”. Товариство жінок було потрібне на те, щоб відвернути підозріння поліції і тому теж група, удаючи поляків, розмовляла з собою по-польськи. Д. Герчанівський завів Полковника до зарезервованого переділу поїзду, що їхав до Варшави, і за кілька днів одержав вістку про щасливий переїзд кордону.

Ця версія не покривається з свідченням д-ра Мирона Коновальця. Брат Полковника подає, що восени 1922 року, в часі арештів, поліція, шукаючи за членами Начальної Колеґії УВО, прийшла була на помешкання полк. Коновальця у Львові, при вулиці Тереси 34, але не застала його дома. Довідавшися про це, композитор Михайло Гайворонський, не зважаючи на стан облоги, що забороняв нічний рух без окремих перепусток, пішов вночі пішки до села Зашкова, віддаленого 18 клм. від Львова, знаючи, або догадуючися, що Полковник перебував тоді у своєї родини, щоб остерегти його перед небезпекою. Виїзд до Данціґу, куди не треба було пашпортів з візами, зорганізував йому адвокат д-р Степан Федак. Він умовився з знайомим йому залізничником-українцем, на прізвище Курпан, і цей перевіз полк. Є. Коновальця в тягаровому поїзді з підльвівської станції Клепарів, або Брюховичі, до Варшави, а звідти Полковник поїхав особовим поїздом до Данціґу на підроблені документи. Головна станція у Львові і особові поїзди були в той час контрольовані поліцією.

9

[9] Повну історію українського таємного університету подав ред. Василь Мудрий у своїх працях: Боротьба за огнище української культури на західніх українських землях, Львів, 1923 і Український Університет у Львові (1921-1925), Нюрнберґ, 1948.

10

[10] „Національна Думка”, ч. 3, 1924 р., стаття „Наша ідеологія”.

11

[11] „Національна Думка”, ч. 1, 1925 р., стор. 9.

12

[12] „Національна Думка”, ч. З, 1924 р., стор. 4.

13

[13] „Національна Думка”, ч. 1, 1927 р., стор. 25-26.

14

[14] Юрій Артюшенко: Події і люди на моєму шляху боротьби за державу 1917-1966, Чікаґо 1966. Стор. 89 і 90.

15

[15] Так, наприклад, на вічу Леґії в Празі, 11 квітня 1928 р., ес-дек Іссак Мазепа накинувся на український націоналістичний рух, закидаючи йому „отаманію”, „руїну”, „безпрограмовість”, „політиканство”; ес-дек Гр. Довженко говорив, що „націоналісти або жадної думки не мають, або думки їхні зоологічні, бо походять зі шлунку, а не з розуму”; ес-дек Питель вигукнув, що „ви не є навіть українці”, а ес-ер С. Довгаль висловив своє побоювання, що „націоналісти скалічать затурканого українського селянина”. (Див. „Розбудова Нації”, ч. 4, 1928 р., стор. 161-162).

16

[16] „Розбудова Нації”, ч. 4, 1928 р., стор. 160.

17

[17] „Національна Думка”, ч. 7-8, 1927 р., стор. 30-31.

18

[18] „Розбудова Нації”, ч. 2, 1928 р., стор. 65.

19

[19] „Розбудова Нації”, ч. 7-8, 1928 р., стор. 300.

20

[1] Під такою назвою помістив він був статтю на ідеологічно-програмові теми в „Національній Думці”.

21

[1] При цьому варто теж згадати друкований літографічним способом гумористичний місячник п. н. „Гордість Нації”, що появлявся в 1928-30 рр. Ілюстрував його Лев Сенишин, а співпрацювали в ньому Степан Бандера („Матвій Пардон”), Іван Шиманський, Лев Сенишин, Данило Чайковський („Мормон”) та інші.