Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

83
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 225 226 227 ... 317
Перейти на сторінку:
ватажком гурту, — я всміхнувся. — Можливо, тобі за це буде премія.

Дедан зарозуміло надувся, взявши листа.

Мартен, який стояв неподалік, видав якийсь звук — можливо, кашлянув.

***

Поки ми з Темпі мандрували, я спромігся витягнути з найманця кілька деталей. Урешті я дізнався, що люди його соціального становища зазвичай дістають відповідний дозвіл, перш ніж узяти учня.

Усе ускладнювало те, що я був чужинцем. Варваром. Схоже, Темпі, навчаючи такого, як я, не просто порушив звичай. Він зрадив довіру своєї вчительки та свого народу.

— Буде якийсь суд? — запитав я.

Він хитнув головою.

— Ніякого суду. Шегін ставитиме мені запитання. Я казатиму: «Я побачив, що у Квоутові чекає добре залізо. Він від летані. Ним має керувати летані».

Темпі кивнув на мене.

— Шегін питатиме тебе про летані, щоб перевірити, чи правильно я побачив. Шегін вирішуватиме, чи є ти залізом, яке варто кувати, — він описав рукою коло — зробив жест, що означав «ніяковість».

— А що станеться, якщо я ним не є? — запитав я.

— Із тобою? — «Невпевненість». — Зі мною? Мене відріжуть.

— Відріжуть? — перепитав я, сподіваючись, що зрозумів неправильно.

Він підніс одну руку й поворушив пальцями.

— Адем, — затим міцно стиснув кулак і потрусив ним. — Адемре, — тоді розімкнув долоню й торкнувся мізинця. — Темпі, — торкнувся інших пальців. — Друг. Брат. Мати, — торкнувся великого пальця. — Шегін, — а тоді вдав, ніби відриває мізинець і викидає його, та сказав: — Відрізати.

Отже, його не вб’ють, а відправлять у вигнання. Мені почало дихатися легше, доки я не зазирнув у бліді очі Темпі. На якусь мить у його бездоганній масці спокою показалася тріщина, і в ній я побачив правду. Смерть була б милосерднішою карою за відрізання. Він був охоплений жахом — я ще не бачив такої наляканої людини.

***

Ми зійшлися на тому, що найкраще для мене буде дорогою до Герта повністю покластися на Темпі. На те, щоб відшліфувати свої знання до яскравого блиску, в мене було близько п’ятнадцяти днів. Ми сподівалися, що я зможу справити гарне враження на зверхників Темпі, коли з ними зустрінуся.

Першого дня перед початком Темпі наказав мені відкласти шейд. Я так і зробив, хай і неохоче. Він склався в напрочуд маленький вузлик, який із легкістю вмістився в мою дорожню торбу.

Темпі взяв виснажливий темп. Спершу ми вдвох повторили танцювальну розтяжку, яку я вже бачив багато разів. Тоді замість звичної жвавої ходи пробігали годину. Відтак виконали кетан (Темпі при цьому виправляв мої нескінченні помилки). А потім пройшли одну милю.

Урешті ми сіли й поговорили про летані. Від того, що ці розмови велись адемічною, легше не ставало, та ми зійшлися на тому, що я маю зануритися в мову, щоб, діставшись Герта, розмовляти як цивілізована людина.

— Яке призначення летані? — запитав Темпі.

— Надавати нам шлях? — відповів я.

— Ні, — строго сказав Темпі. — Летані — не шлях.

— Темпі, яке призначення летані?

— Керувати нашими діями. Той, хто дотримується летані, діє правильно.

— Це не шлях?

— Ні. Летані — це те, що допомагає нам обирати шлях.

Відтак цикл починався заново. Пробігати годину, виконати кетан, пройти одну милю, поговорити про летані. Це займало близько двох годин, а після закінчення своєї нетривалої розмови ми починали знову.

Якось під час нашої розмови про летані я почав робити жест «применшення». Але Темпі накрив мою долоню своєю, зупиняючи мене.

— Коли ми розмовляємо про летані, не роби нічого такого, — його ліва рука швидко показала «захват», «заперечення» та зробила ще кілька жестів, яких я не розпізнав.

— Чому?

Темпі трохи подумав.

— Коли ти говориш про летані, це має йти не звідси, — він потицяв мене в голову. — Або звідси, — потицяв мене у груди, туди, де було серце, і провів пальцями донизу, до моєї лівої долоні. — Справжнє знання летані живе глибше. Живе тут, — він потицяв мене в живіт, нижче пупа. — Ти маєш говорити звідси, не думаючи.

Поки ми продовжували, я поступово зрозумів негласні правила наших розмов. Вони не лише мали на меті навчити мене летані — вони мали показати, як глибоко в мені вкорінилося розуміння летані.

Це означало, що на запитання слід було відповідати швидко, без зумисних пауз, які зазвичай траплялися в розмовах адемічною. Треба було відповідати не глибокодумно, а щиро. Якщо людина справді розуміє летані, її знання стають очевидними в її відповідях.

Біг. Кетан. Ходіння. Розмова. До полуденної перерви ми пройшли цикл тричі. Шість годин. Я був залитий потом і наполовину впевнений, що помру. Після години на відпочинок і їду ми рушили знову. Завершили ще три цикли, а тоді зупинилися на ніч.

Ми отаборилися на узбіччі дороги. Я напівсонний прожував свою вечерю, розклав ковдру й закутався в шейд. Тепер, коли я був виснажений, він здавався м’якеньким і теплим, наче гагачий пух.

Посеред ночі Темпі розбудив мене, потрусивши. Хоча щось тваринне в глибині моєї душі його ненавиділо, я зрозумів, що це потрібно, щойно заворушився. Тіло в мене боліло й затерп­ло, але знайомі неквапливі рухи кетану допомогли розслабити закоцюблі м’язи. Темпі змусив мене зробити розтяжку й попити води, а тоді я проспав мов убитий до кінця ночі.

Другий день вийшов гіршим. Лютня, навіть міцно закріп­лена на спині, перетворилася на жалюгідний тягар. Меч, яким я навіть не міг скористатися, тягнув за стегно. Дорожня торба здавалася важкою, мов жорно, і я шкодував, що не до­зволив Деданові взяти мейрову скриньку. М’язи в мене були наче гумові й не слухались, а коли ми побігли, мені запек­ло в горлі.

Я відпочивав по-справжньому лише тоді, коли ми з Темпі розмовляли про летані, але цей час був до болю короткий. Мені голова йшла обертом від виснаження й ледве ставало концентрації, щоб упорядкувати думки в намаганні відповідати як годиться. І все одно мої відповіді лише дратували Темпі. Час від часу він хитав головою, пояснюючи, в чому я помиляюся.

Урешті я облишив намагання відповідати правильно. Надто стомившись, щоб цим перейматись, я припинив упорядковувати свої виснажені думки та просто радів, що сів на кілька хвилинок. У половині випадків я був надто втомлений, щоб пам’ятати власні слова, але Темпі, як не дивно, такі відповіді більше припали до душі. Це було благословенням. Коли мої відповіді задовольняли його, наші розмови тривали довше і я міг довше відпочивати.

На третій день мені стало помітно краще. М’язи вже не нили так сильно. Дихати стало легше. Голова здавалася чистою й легкою, наче листочок, що летить за вітром. У цьому психічному стані відповіді на запитання Темпі з легкістю зривалися в мене з язика, давалися просто, наче спів.

Біг. Кетан. Ходіння. Розмова. Три цикли. А тоді, поки ми виконували кетан край дороги, я звалився.

Темпі уважно за мною стежив і спіймав мене, перш ніж я опинився на землі. Світ довкола покрутився кілька хвилин, наче від запаморочення, а тоді до мене дійшло, що я лежу в затінку дерева на узбіччі дороги. Напевно, мене відніс туди Темпі.

Він простягнув мені міх із водою.

— Пий.

Думка про воду не приваблювала, та я все одно набрав води до рота.

— Вибач, Темпі.

Він похитав головою.

— Ти далеко

1 ... 225 226 227 ... 317
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"