Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

зайшов, перш ніж упасти. Ти не жалівся. Ти показав, що твій розум сильніший за тіло. Це добре. Коли розум керує тілом, це від летані. Але знати свої межі — це також від летані. Краще зупинитися, коли треба, ніж бігти, доки не впадеш.

— Якщо летані не вимагає впасти, — бовкнув я не подумавши. Голова досі здавалася легкою, наче листочок на вітрі.

Темпі несподівано мені всміхнувся.

— Так. Ти починаєш розуміти.

Я всміхнувся йому у відповідь.

— Темпі, ти дуже добре опановуєш атурську.

Темпі кліпнув. «Тривога».

— Ми розмовляємо моєю мовою, а не твоєю.

— Я не розмовляю… — почав заперечувати я, та водночас прислухався до своїх слів. «Скеопа теяс». Голова на мить пішла обертом.

— Випий іще, — сказав Темпі. Хоча він ретельно контро­лював обличчя й голос, я здогадувався, що він стурбований.

Я випив іще трохи, щоб його втихомирити. А тоді, неначе моє тіло раптом усвідомило, що потребує води, відчув страшенну спрагу і зробив кілька великих ковтків. Зупинився, доки не пере­пив і шлунок не зсудомило. Темпі кивнув, «схвалення».

— Отже, я розмовляю добре? — запитав я, щоб відволіктися від своєї спраги.

— Ти розмовляєш добре, як на дитину. Дуже добре, як на варвара.

— Лише добре? Я неправильно вимовляю слова?

— Ти забагато торкаєшся очей, — він вирячив очі й демонстративно, не кліпаючи, втупився поглядом у мої. — А ще слова в тебе гарні, але прості.

— Тоді ти маєш навчити мене ще слів.

Він хитнув головою. «Серйозно».

— Ти вже й так знаєш забагато слів.

— Забагато? Темпі, я знаю їх дуже мало.

— Річ не у словах, а в їхньому вжитку. В Адемі мовлення — це мистецтво. Є ті, хто може сказати багато в чомусь одному. Моя Шегін така. Вони вимовляють щось за один подих, а інші рік витлумачують значення цього. — «Лагідний докір». — Ти надто часто кажеш більше, ніж треба. Не варто розмовляти адемічною так, як ти співаєш атурською. Сто слів на одну похвалу жінці. Забагато. Ми говоримо менше.

— Отже, зустрівши жінку, я маю просто сказати: «Ти прекрасна»?

Темпі хитнув головою.

— Ні. Ти сказав би просто «прекрасно», а решту сенсу в цьому хай висновує жінка.

— А хіба це не… — я не знав, як сказати «туманно» чи «недостатньо конкретно», тож довелося почати заново, щоб донести свою думку. — Хіба це не призводить до плутанини?

— Це призводить до вдумливості, — твердо сказав він. — Це витончено. Це завжди має хвилювати того, хто говорить. Говорити забагато, — він похитав головою. «Несхвалення». — Це… — він зам’явся, шукаючи якогось слова.

— Нечемно?

«Заперечення. Досада».

— Я йду до Северена, а там є люди, які смердять. Є люди, які не смердять. І ті, й ті — люди, але ті, які не смердять, — люди порядні, — він твердо тицьнув мене у груди двома пальцями. — Ти не козопас. Ти вивчаєш летані. Зі мною. Ти маєш говорити як порядна людина.

— А як же ясність? А якби ви міст будували? Це має чимало складових. І всі треба висловлювати чітко.

— Звісно, — сказав Темпі. «Згода». — Іноді. Але в більшос­ті речей, у важливих речах витонченість — це краще. Мало — це краще.

Темпі простягнув руку й міцно взяв мене за плече. Тоді підвів погляд, зазирнув мені в очі та вдивився в них на одну коротку мить. Велика рідкість для нього. Він ледь помітно тихо всміхнувся.

— Пишаюся, — сказав.

***

Решта дня пішла на відновлення. Ми проходили кілька миль, виконували кетан, говорили про летані, а тоді знову йшли. Того вечора ми зупинились у придорожньому шинку, де я з’їв стільки, що стало б на трьох, і впав у ліжко, перш ніж сонце покинуло небо.

Наступного дня ми повернулися до циклів, але їх було лише два до полудня та два — після. Тіло в мене палало й нило, та я вже не марив від виснаження. На щастя, невеличке психічне зусилля дозволило мені повернутися до тієї дивної ясності розуму, змішаної з передчуттям, із якою я відповідав на запитання Темпі напередодні.

За наступні кілька днів я звик називати цей дивний психічний стан «кружлянням листка».

Він скидався на далекого родича Кам’яного Серця, розумової вправи, якої я навчився колись дуже давно. Однак подібності між ними було мало. Кам’яне Серце було практичне: воно усувало емоції й зосереджувало розум. Завдяки йому ставало легше ділити розум на окремі частини чи підтримувати такий важливий алар.

Зате «кружляння листка» видавалося практично безглуздим. Я розслаблявся, очищуючи та спорожняючи розум, а тоді плинучи й легенько перекочуючись від одного до іншого. Але, якщо не брати до уваги допомоги з вигадуванням відповідей на запитання Темпі з нуля, практичної цінності воно начебто не мало. Це був психічний аналог карткового фокуса.

До восьмого дня на дорозі моє тіло припинило постійно нити. Саме тоді Темпі додав дещо нове. Виконавши кетан, ми з ним билися. Це було важко, позаяк тоді я був стомлений найбільше. Однак після бійки ми завжди сідали, відпочивали й говорили про летані.

— Чому ти всміхнувся, коли ми сьогодні билися? — питав Темпі.

— Тому що був щасливий.

— Тобі сподобалося битися?

— Так.

Темпі випромінював невдоволення.

— Це не від летані.

Над наступним запитанням я трохи подумав.

— Чи має людина отримувати задоволення від бою?

— Ні. Задоволення отримують від правильних дій і дотримання летані.

— А якщо дотримання летані вимагає від мене битися? Невже я не маю отримувати від цього задоволення?

— Ні. Задоволення слід отримувати від дотримання летані. Якщо б’єшся добре, пишайся тим, що добре щось робиш. Самі бої не мають викликати нічого, крім почуття обов’язку та смутку. Задоволення від бою дістають лише варвари та божевільні. Хто любить сам бій, той покинув летані.

***

На одинадцятий день Темпі показав мені, як ввести свій меч у кетан. Найперше я дізнався, як швидко меч стає свинцевим, коли його тримають у простягнутій руці.

Разом із нашими двобоями й після додавання меча кожен цикл тривав майже дві з половиною години. І все ж ми щодня дотримували графіка. Три цикли до опівдня, три — після. Загалом — п’ятнадцять годин. Я відчував, як моє тіло гартується, стає швидким і худорлявим, як у Темпі.

Тож ми бігали, я вчився, а Герт невпинно наближався.