Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

так ніби країна наша попала в якесь закляте коло безвиході, де голод розростається до самого неба, життя стає убогішим, ніж у диких племен, а ворожнеча між людьми доходить останньої межі, коли брат іде проти брата, син проти батька, і не лишається для людей нічого святого.

Невже такий страшний спадок полишив нам Сталін?

Передбачення професора Черкаса стали невдовзі збуватися. Малєнков проголосив грандіозний план виробництва товарів народного зловживання. Штани й босоніжки замість танків і бомб, жіноча пудра замість гарматного пороху, пухові ковдри замість броневих плит. В одне вухо впускай, з іншого випускай…

Хрущов намалював ще грандіознішу картину піднесення сільського господарства. Агроміста, укрупнені райони й колгоспи, неймовірні врожаї, кукурудза, горох, виведені академіком Лисенком в Горках Ленінських радянські корови, які дають не молоко, а одразу сметану, коли ж молоко — то згущене або й шоколадне.

Колись фантаст Уеллс з властивим йому англійським скепсисом зауважив, що Росія занурюється в пітьму, тепер ми на повних парах мчали в таку фантастику, яка Уеллсові й не снилась!

Берія не виходив з пітьми. Він діяв звичними методами: кусати мовчки, тихцем, потайки. Випереджаючи своїх суперників у боротьбі за найвищу владу, він негайно послав у всі республіки таємний лист, в якому проливав крокодилячі сльози над переслідуваними національними кадрами і проголошував, що віднині він стає їхнім першим заступником і покровителем.

Звісно ж, я не міг читати того листа, не здогадувався навіть про його існування. Просвітив мене Щириця. Він упіймав мене в полях, визирив, щоб поблизу не було жодної живої душі, виник переді мною, як чортик з пляшки.

— Земля пробуджується, — облесно усміхаючись, повідомив він.

— Пробуджується, — не дуже доброзичливо відбуркнув я. Коли б і хотів я мати отут співрозмовника, то хіба що професора або Оксану, але Оксана пекла пиріжки для Паталашки, а професор ще був надто слабий для наших степових мандрів.

Я сидів навпочіпки над кущиком озимої пшениці, обережно промацував пальцями ніжні корінчики, перебирав крихкі грудочки чорнозему. Чорна рілля розорана і кулями засіяна, гей-гей! Как «Слово о полку», струна моя туга, и в голосе моем после удушья звучит земля — последнее оружье — сухая влажность чернозема[20]. Професор Черкас зберіг серед віршів розстріляних селянських поетів і ці рядки, що належали — теж убитому Сталіном, але не селянському, а міському поетові. Звідки цей санкт-петербурзький житель міг знати про «сухую влажность чорнозема»? Адже це геніально точно сказано! Мабуть, таємниця слова так само велика, ях таємниця коріння. Рослини сховали своє коріння в землю — це так само незбагненно, як зачаття в людей, найбільша загадковість природи. Можна проникнути в неї, оголити тайнощі, вивчити й осягнути, а тоді виростити помідор завбільшки з дерево, гігантське огудиння динь і гарбузів, підняти в повітря пшеничні лани, і вирощувати хліб між землею і небом, а тоді й самим зірватися з землі і полетіти за вітром в безмежжя, до чорта в зуби! Що це буде — життя чи животіння? Загадкова велич людини чи існування, подібне до дощового черв’яка! Метафізика чи просто фізика? В землі не тільки сила проростання і життя, але й висока поезія, недарма ж селяни склали всі наймелодійніші пісні світу. А до якого виду живих істот належав Щириця?

— Я б хотів з вами поговорити, Миколо Федоровичу, — нахиляючись до мого вуха, прошепотів Щириця.

— Мені підвестися, чи як?

— Сидіть, сидіть, я й собі можу присісти біля вас.

— Хіба що, спустивши штани, попробувати голим задом землю, чи не пора сіяти? Але ще не пора!

Я все-таки підвівся, щоб не Щириця нависав наді мною, а я над ним, і саме вчасно, бо цей нікчемний чоловічок одразу зробив спробу принизити мене, заявивши:

— Як безпартійному, я не маю права вам говорити і тільки з поваги…

— То й не треба! — спалахнув я. — Ніхто ж не просив!

— Тут таке діло, що його треба гарненько обміркувати, а я не маю з ким. Професор — безідейний кадр. Терешко — п’яниця. А ви, хоч і безпартійний, але ж офіцер-фронтовик, орденоносець…

— А Паталашка?

— Паталашка не входить в рахубу. Ви зараз все взнаєте, Миколо Федоровичу. Я ж оце швиденько й прибейкався заради цього. Річ у тім, що товариш Берія Лаврентій Павлович звернувся з закритим листом до всіх партійних організацій, в якому він говорить про те, що на місцях національним кадрам не дають ходу. В Києві вже скликали Пленум ЦК і зняли першого секретаря Мельникова, бо він не національний кадр. Корнійчук виступив і дуже підтримував лист товариша Берії і сказав, щоб на Україні керівниками були українці самі, а не хтось там. Замість Мельникова поставили Кириченка. Ви ж, мабуть, чули про нього?

— Я знаю тільки Кириченка — вченого, — сказав я, — селекціонера.

— Так то ж просто вчений, а це видатний партійний діяч.

Я посвистів назустріч жайворонкові, який тріпотів крильцями високо над нашими головами.

— А як по-вашому, Ейзенхауер видатний діяч?

— Так то ж у Америці!

— А Генеральний секретар ООН Хаммершельд?

Щириця посварився на мене пальчиком.

— Миколо Федоровичу, не підміняйте тезиса! Я вам про ячмінь, а ви мені про гречку. Сказано ж вам про вищого партійного керівника республіки, сина українського народу, плоть од плоті! А що таке партія? Партія — це керівна і спрямовуюча сила!

Я хотів поляскати його по плечу, але тільки заніс руку і зробив долонею «вниз-угору» в повітрі.

— Слухайте, Щириця, що я вам скажу отут серед степу широкого, а можу сказати будь-де, хоч і перед тисячами людей. Ви для мене ніколи не були і не будете ніякою керівною силою! Вам ясно?

Але Щириця сьогодні не хотів чути ніяких образ. Заліпив вуха воском, заткнув пальцями, як буддійська мавпочка.

— Миколо Федоровичу, нащо нам сваритися? Нам треба як? Швиденько й гарненько згуртуватися а монолітну єдність, раз получено такий сигнал. Ви ж мене чуєте: є сигнал! Для всіх щирих українців!

— Сигнал? Який сигнал?

— А такий. От ви доречно згадали про Паталашку. А я вас швиденько візьму та й спитаю: а хто такий Паталашка?

— Паталашка — директор.

— А ще він хто?

— А ще — Паталашка.

— От бач, не знаєте. А тепер я вам чепурненько скажу й повідомлю, щоб ви знали: Паталашка — грек.

— Грек? Слухайте, товаришу Щириця, не морочте мені голову! Коли Паталашка грек, то я тоді турок чи що? Він же з Полтавщини, з села!

— А ви думаєте, на Полтавщині не було греків? Там хто хоч був? Петлюра, думаєте, звідки? А піп Гапон? З Полтавщини, з Кобеляк. А всі оці