Читати книгу - "Маг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З-понад затоки долинали надто вже звичайні голоси — крик і регіт. Тривала гучна забава. Теперішнє роз’їдало минуле. Скісні промені сонця пробивалися крізь крони піній. Наостанок я рушив до статуї.
Величний, дужий і спокійний, Посейдон стояв, нахилившись над своїм божественним морем. Правічна незглибима Еллада, прозора й безстрашна, країна полудневої таїни. Мабуть, ця статуя й була осердям Бурані, його пупом-омфалосом. Не вілла, не Окоп, не Кончіс і не Лілі, а саме ця мовчазна постать — милостива й всемогутня, хоча й нездатна втручатися дією та мовою. Здатна тільки існувати й узаконювати.
Розділ 66Зупинившись в афінському готелі «Ґранд-Бретань», я зразу ж зателефонував до аеропорту. Мене з’єднали з відповідним відділом. Слухавку взяв чоловік.
Та ні, такого прізвища він не знає. Я повторив по буквах. Спитавши, як мене звуть, він попросив хвилиночку почекати.
Чекати довелося добру хвилину. Нарешті я почув жіночий голос із грецько-американським акцентом. Як у тієї дівчини, що чергувала, коли ми зустрілися з Алісон на летовищі.
— Прошу сказати, хто ви.
— Її знайомий.
— Ви тут живете?
— Так.
Запала мовчанка. Зрозуміло. Кілька годин я гарячково плекав цю крихітну надію. Мій погляд завмер на потертому зеленому килимі на підлозі.
— Хіба ви не знаєте?
— Про що?
— Вона померла.
— Померла?
Мабуть, у моєму голосі не відчувалося здивування.
— Минулого місяця. В Лондоні. Я гадала, що всі вже про це довідалися. Зажила надмірну…
Поклавши трубку, я ліг на постіль і задивився на стелю. Довго набирався сили зійти вниз і розпочати пиятику.
Вранці я вибрався до Британської ради. Сказав там своєму кураторові, що довелося звільнитися «з особистих причин», і, не зламавши слова-півслова, даного Мавроміхалісові, натякнув, що не варто посилати людей у таку глушину. Мій співрозмовник хибно витлумачив цей натяк.
— Я не кохаюсь у хлопчиках. Причина інша, — сказав я.
— Шановний колего, я не те мав на увазі. Їй-бо.
Зніяковілий куратор пригостив мене сигаретою.
Ми побалакали про самотність, про життя на островах. Він понарікав на посольських службовців. Ці бевзі ніяк не втямлять, що Британська рада їм не підпорядковується. Насамкінець я ніби між іншим поцікавився, чи не чував він про такого собі Конхіса. Не чував.
— А хто це?
— Я з цим типом випадково познайомився на острові. Здається, недолюблює Англію.
— У греків нова політична забава — нацьковувати нас на янкі й навпаки. — Чиновник розмашисто закрив папку з моїми документами. — Що ж, Ерфе, дуже вам дякую за корисну й плідну розмову. Шкода, що у вас так сталося. Але не журіться. Усе, що ви сказали, ми візьмемо до уваги.
Мабуть, я таки викликав співчуття, бо вже під дверима він запросив мене на вечерю.
Дійшовши до середини майдану Колонакі, а це поряд із Радою, я вже й не рад був, що згодився. Ніколи досі не видавалася такою чужою суто англійська, задушлива атмосфера цієї установи. Я жахнувся, зловивши себе на тому, що силкуюся пристосуватися, приладнатися до неї й догодити чиновникам. Як ото сказали про мене на суді? Об’єкт свідомо вибирає ситуації, які спонукають його бунтувати. Я відмовлявся бути жертвою нав’язливої дії, а раз так, то треба було набратися мужности на те, щоб відкинути все своє минуле й зректися соціального середовища, з якого я походив. Треба було приготуватися до роботи сміттяра не тільки задля того, щоб не вчителювати. Передусім — задля того, щоб не скніти з англійськими філістерами.
Співробітники Британської ради видавалися мені геть чужими іноземцями, натомість безіменні греки на афінських вулицях — знайомими співвітчизниками.
Реєструючись у «Ґранд-Бретані», я спитав, чи не мешкали тут недавно білявенькі англійки-двійнята, років двадцяти з гаком. Портьє відповів, що таких не бачив. Іншої відповіді я не сподівався й дав йому спокій.
З майдану Колонакі я подався до міністерства внутрішніх справ. Під претекстом роботи над книжкою дорожніх записок я потрапив до відділу, в якому зберігалися документи про воєнні злочини. Вже за чверть години мав у руках англійський переклад рапорту, якого написав автентичний Антон. Я прочитав. Усе, крім незначних подробиць, збігалося з Кончісовою розповіддю.
Я поцікавився, чи живе ще пан Конхіс. Урядовець погортав папери в папці, до якої належав рапорт. Написано тільки адресу на Фраксосі, ото й усе. Про Конхіса він уперше чує, а в архіві працює віднедавна.
Свій третій візит я зробив у французьке посольство. Дівчині, що приймала відвідувачів, таки вдалося виманити культурницького аташе з його кабінету. Відрекомендувавшись, я пояснив, що мені конче треба почитати працю видатного французького психолога про мистецтво як узаконену галюцинацію. Пан аташе пожвавішав, але коли я обмовився про Сорбонну, почалася морока. Дуже шкода, але тут якесь непорозуміння: в цьому вищому навчальному закладі немає медичного факультету. Однак він запровадив мене до бібліотеки. Невдовзі виявилося чимало цікавих речей. Кончіс ніколи не працював у Сорбонні (як, зрештою, і в решті французьких університетів), не був зареєстрований як доктор у цій країні й не опублікував жодної праці французькою мовою. Натомість знайшовся професор Моріс-Анрі де Конше-Віронве з Тулузи, автор цілої низки трактатів про хвороби виноградної лози, але я зразу ж відмовився від такого замінника. Розпрощавшись з аташе, я відчував, що принаймні зробив скромний внесок у порозуміння між нашими народами. Аж ніяк не похитнув усталеної думки ґаллів про британців як схиблених неуків.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маг», після закриття браузера.