Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"

Глава 198. Без каяття у морі надії потону я, повністю віддавшись одному тільки тобі

Шість місяців потому.

 

Не дарма кажуть: час лікує все.

Після зверження Зевса і знешкодження Вайріс, чия сила, безсумнівно, могла знищити увесь світ, справи в Тартарі і у світі живих кардинально змінились.

Усіх посланців, що намагалися врятуватися втечею, чекало два варіанти розвитку подій ― їх знаходять і убивають духи клану Змін або демони клану Сили, або ж вони добровільно здаються і сідають за ґрати. Там їм доведеться пройти крізь велику кількість допитів і, в разі потреби, катувань з метою отримання інформації про можливе розміщення решти посланців-біженців і їхні плани на майбутнє. Певна річ, тепер уже повернення Зевса було неможливим, адже його було остаточно вбито кинджалом Вічності, однак… за наказом нових Перших кланів Сили і Змін «будь-який прояв відданості клану Душ карається стратою на місці або позбавленням волі довічно без можливості перегляду рішення».

Справи у всіх містах клану Змін за деякий час прийшли в норму ― зруйноване було відбудовано, а всі рани зажили, залишились тільки шрами в душі, залишені Білолицим душогубом і його поплічниками.

Життя не могло бути попереднім. Змінилось усе. Тепер полювання велося не тільки на посланців-біженців, а й на циклопів. Перша клану Змін, Божественна мудрість, ввела обов’язковий військовий закон, що змушував вступати в армію і служити в ній протягом двадцяти років кожного із жителів усіх чотирьох міст клану.

І це було хорошим планом. За якийсь час вдалося суттєво зменшити популяцію циклопів і відігнати їх на іншу частину континенту. Розгром їхнього збориська планувалося зробити через кілька років, ретельно продумавши план і підібравши найкращих воїнів.

 

Ситуація у світі живих, в цілому, для звичайних людей не змінилась ніяк. Але для інфеністів все змінилось кардинально.

Повернувшись, Анна очолила Уортонський Бункер, куди з кожним місяцем поверталося все більше і більше інфеністів, котрі раніше не погоджувались із думкою Сари Адлер, котру в результаті погубило бажання власного збагачення.

Анні запропонували також посаду глави всіх Бункерів, але дівчина відмовилась, вирішивши продовжити навчання в медичному коледжі. Повертаючись в лікарню, вона неодноразово згадувала маму і все, з чого почався її шлях, коли вона вперше прийшла сюди на практику. Вона згадувала і Адама, і Лету і, певна річ, Кетрін.

Дівчина прекрасно усвідомлювала ― після такої великої кількості смертей близьких людей життя вже не може залишатись таким, як раніше. Та вона дивилась тільки вперед. Удень навчаючись в коледжі, вночі вона навідувалась в Бункер, а тоді відправлялася на завдання ― відстежування й знищення демонів-наркоманів, котрі, певна річ, нікуди не пропали.

Анна переслідувала одну важливу мету ― зробити цей світ кращим, зменшити людські страждання та вбивства. Адже, в кінці кінців, саме це ― причина хаосу. Вона пообіцяла собі, що користуватиметься своєю посадою тільки для благородних цілей. А тому в першу чергу заборонила інфеністам Уортонського Бункера убивати демонів. Звісно, ситуації трапляються різні, але… Анна ввела пункт про те, що за умови відсутності смертельної небезпеки, будь-який демон, паразитуючий в тілі людини, повинен бути знищений з допомогою плазми інфеністів. І лиш в критичних випадках убитий разом з носієм.

Зрештою, це було саме те, за що вона хотіла боротись, тільки дізнавшись про світ міазмів та інфеністів.

І тепер у неї був шанс почати змінювати світ власноруч.

 

А Джуліан… а що Джуліан? Второпавши, що його особистим прокляттям стала повна амнезія Анни щодо нього і їхніх стосунків, хлопець, в цілому, не надто нудьгував. Він розумів, що це ще далеко не найгірше, що могло трапитися.

Так, це до біса паршиво, адже тепер, проходячи повз нього у метро, вона навіть не гляне, але… як то кажуть, немає ж нічого такого, що не можна змінити, чи не так?

Ось так в одну прекрасну ніч Хантер прогулювався однією з вулиць Редвілла, маючи на меті зайти в якийсь бар і накинутися на випивку, як раптом почув дивні звуки із одного з провулків…

Наблизившись, він почув, як хтось б’ється. Прозвучав звук швиряння тіла об якісь дошки, що, звісно, розтрощилися, тоді стогін і… удар кинджалом!

Джуліан насупився. Демони? Чи просто бандити?

Вирішивши, що, в принципі, йому не страшні ні одні, ні інші, хлопець вийшов зі своєї схованки, аби показатися просто по центру глухого провулку.

Там було троє осіб. Одна з них, дівчина у шкіряному чорному одязі, щойно замочила жирного типа, який тепер валявся у неї під ногами, стікаючи кров’ю.

А ще один… схоже, про нього вона взагалі не знала! Бо раптом він зіскочив із пожежних сходів будинку поруч, збираючись несподівано налетіти на дівчину ззаду…

Але в ту ж мить його руку різко схопив Джуліан, міцно стискаючи в ділянці передпліччя.

― А-а-а-а… ― застогнав нападник, а дівчина в шкіряному рвучко озирнулася.

То була Анна.

― Назад! ― закричала вона, неочікувано діставши з-за пояса автоматичний шприц і, ефектно прокрутивши його в руці, блискавично встромила у шию демона, викликаючи у того агонію і, як наслідок, смерть.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍