Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"

Щойно тип обм’як, Джуліан відпустив його руку, і той замертво впав обличчям в мокрий асфальт.

Хантер не міг відвести очей… перед ним стояла Анна. Ба ні, Іскорка! Його кохана Іскорка!

Неочікувано насупившись, вона вийняла із другого трупа кинджал і, витерши об згин ліктя, повернулась до Хантера і проговорила:

― Ти не виглядаєш здивованим.

Джуліан всміхнувся єхидною посмішкою.

― А, точно, я ж мав здивуватись, бо ти щойно прикінчила демона. От тільки… факт в тому, що я щойно врятував тебе від другого.

Вишкірившись, Хантер самовдоволено потягнувся.

― Значить, ти також інфеніст? ― прищурила очі Анна, підходячи ближче.

― Ну… той, хто знає про існування демонів, не обов’язково має бути інфеністом… тобі слід прислухатись, що каже тобі твоя чуйка, га, Іскорко? ― всміхнувшись ще єхидніше, Хантер обвів її до біса сексуальним поглядом.

― Тьху на тебе! ― махнула рукою дівчина, вже зібравшись пройти мимо, але тоді різко зупинилась і, злегка прищуривши очі, проказала: ― Зажди-но… Іскорка… десь я це вже чула…

Хантер і далі стояв такий задоволений, як слон. Анна обвела його задумливим поглядом, який змінився невимовною підозрою і, хоч вона й вела себе непохитно, проте не могла перебороти власну цікавість:

― Іскорка… а, ти ж той тип із Тартару! Ти… як там тебе звати? ― підняла вона палець, намагаючись згадати.

Хантер закотив очі.

― Ти ба, як швидко ти все забуваєш, Іскорко, ― іронічно промовив він. А тоді, всміхнувшись, проказав, розводячи руками: ― Мене звати Хантер.

― Хантер? ― звела брови Анна, дивлячись на нього надто підозріло. ― Що за дивне ім’я? Мисливець? Пф, зуб даю, це кличка, яку ти сам собі і придумав. А ще! Я знаю таких, як ти! Тож навіть не думай, що…

Та Джуліан навіть не збирався думати. Він просто підійшов, обхопив її за плечі і, може по-дружньому, а може і не зовсім, притиснув до себе і повів із провулку, приговорюючи:

― Ой, ну що ти кіпішуєш… я щойно врятував твій зад… ти маєш віддячити мені хоча б пивом. Та й взагалі, хіба тобі не цікаво, хто я такий? Я інфеніст, але не приходжу у твій Бункер… ― побачивши вкрай здивоване обличчя Анни, Джуліан пробелькотав: ― Ой, не дивуйся, я все знаю. А ще, до речі, насправді мене звати Джуліан і колись я стану твоїм хлопцем.

Анна миттю відштовхнула його від себе і прокричала:

― Хлопцем?! Та ні за що на світі!

Але Джуліан знову схопив її за плечі і, незважаючи на марні спроби дівчини вибратись, проговорив, коли вони якраз завертали у сусідній бар під назвою «Red Hook»:

― Ну, спочатку, ти, певне, сто разів мене проматюкаєш, але потім таки второпаєш, що…

― Ой… ― знервувавшись в грайливому форматі, зауважила Анна. ― Хватить вже теліпати тим язиком. Завалюйся вже всередину, так тому й бути, проставлю тобі пиво.

***

Тартар. Приблизно той самий час.

Бух! Троє демонів-слуг швирнули якогось бородатого чоловіка, побитого до посиніння, просто під сам трон, на якому колись сидів Багряний провісник. Чоловік сплюнув кров, але це нітрохи не зіпсувало червоний килим, вистелений до самого трону від входу в резиденцію.

― Говори! ― з усією злістю пнув його в спину один з охоронців-демонів, у котрого при боці висів блискучий меч.

― Я… я нічого не знаю! ― жалібно пропищав чоловік, у якого аж тряслися руки.

― Брешеш! ― крикнув інший охоронець, тут же оголюючи меч.

― Ні-ні! Прошу! Я вже сказав, я нічого не знаю!! ― заскавулів чоловічок, стаючи на коліна і кланяючись спочатку воїнам, а тоді й особі, що сиділа на троні.

Воїн замахнувся мечем, готуючись проштрикнути ним литку нещасного. Але в ту ж мить із трону, з-за прозорої червоної тканини, що висіла перед ним, приховуючи образ правителя, долинув холодний жіночий голос:

― Досить.

Воїни тут же поспішили вклонитись ледь не до землі. Переляканий до смерті чоловічок почав бурмотіти щось по типу «дякую» і кланятись частіше, ніж слова вилітали із його рота.

Аж тоді газова тканина під впливом невідомо звідки виниклого пориву вітру піднеслася догори, демонструючи всім образ дівчини, що сиділа на троні у величній позі.

Одягнена теперішня Перша клану Сили була у вишукане темно-бордове ханьфу із найдорожчих матеріалів, прикрашене червоними нефритами і поясом з темної шкіри. Ноги у неї були одягнені у дорогі чоботи із каблуком, були закладені одна на одну, що тільки підкреслювало її величність. Руки дівчини елегантно лежали на підлокітниках трону, права рука ритмічно постукувала по ньому пальцями…

Тоді дівчина піднесла ліву руку до обличчя, аби злегка торкнутись свого підборіддя. В той момент можна було помітити на її зап’ясті обвитий батіг Одного шансу. Коли ж з-за напівпрозорої червоної тканини показалась голова правительки, стало зрозуміло, що це не хто інша, як Ребекка Бенсон.

В ту ж мить один з воїнів вийшов уперед і, вклонившись, запитав: