Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

ступав. Від Харналі до пристава добрих двадцять верстов. До поліції — шістдесят. Удодов як привів Астіона, так через три дні й погнав своїх каторжників, тільки їх і бачили. Коли б навіть Астіон захотів, куди, кому і як йому доносити?.. Та ще знаєш, який він дурень? Ні, він не фіскал, а то он у тій кімнаті Бодго Квалтава зупинився...

— Хто, кажеш? — стрепенувся Туташхіа.

— Бодго Квалтава, розбійник, бандит...— Іалканідзе осікся, немов щось ударило йому в голову, і обличчя його враз освітилося здогадкою.

— Бодго Квалтава!..— промовив Туташхіа, хвильку помовчав і спитав: — Він сам чи з кимось?

Духанник наледве одірвався від своїх думок, загаявся з відповіддю:

— Що ти мене питаєш?.. Сам, не сам!.. Товариш з ним.

— За останні п’ятнадцять років повішено п’ятьох товаришів того Квалтава,— повільно мовив Туташхіа.— А скількох згубив у перестрілках!.. Це дуже поганий чоловік. Застукає його де-небудь поліція — він залишить у неї в руках товариша, а сам ушиється. Цим і живе, задля цього й тягає за собою товаришів.

Іалканідзе сплюнув, вилаявся й знов поринув у думки, які насунули на нього від щойно згаданого імені Квалтава.

— Чого задумався, Бікентію? — спитав Дата.

— Думка одна забрела мені в голову. Та про неї потім. Я тобі про Астіона скажу, коли вже ми про нього заговорили. Ні, не фіскалити його сюди посадили...

— Ти кажеш, він дурень. Це й поліція знає. Дурня вони за фіскала не візьмуть,— згодився Туташхіа.

— Не візьмуть — ти правду кажеш. То хто ж він, як ти думаєш? Я тобі скажу хто. Він — кат! Я це зрозумів ще до того, як він у мене служити почав. Він оселився в мене, пожив трохи, і я послав його в село, нібито в справах, а сам обнишпорив його пожиточки. Знайшов отруту в цього негідника!

— Ти бачиш! Чим тупіша людина, тим легше вбиває! Гарно вони дібрали,— сказав Туташхіа.

— Тепер ти зрозумів, навіщо він мені тут знадобився? Коли б я від нього одмовився, вони штовхнули б його в інше місце. Що мені тоді з ним робити? Нічого й не зробиш.

— Ти все зробив правильно,— тихо мовив. Туташхіа.

Абраг дивився на небо. Іалканідзе думав. Довго висіла тиша.

— Якось я подарував Еле, моїй сестрі, кусок матерії на плаття,— сказав Туташхіа, І в голосі бринів сум.— Такий він був синій, і по синьому полю розсипані зірочки, великі й дрібніші, як оті, що на небі.

А думки Іалканідзе все кружляли й кружляли навколо німого служника. Найбільше він хотів зрозуміти, чи впізнав Астіон Туташхіа, чи ні. Про це йому й хотілося поговорити, але він відчував, що гостева душа зовсім не тут, і не хотів заважати йому.

Пробіг вітерець, принісши з собою пахощі лісу із схилу, і Туташхіа відчув, який стривожений і схвильований друг.

— Він дуже пильно подивився на мене, але начебто не зрозумів, чи це я, чи хтось інший.

— З тих пір минуло скільки часу,— засміявся Іалканідзе.— У в’язниці в тебе була борода, а голеного спробуй тебе впізнати. Та й темрява яка... Скільки часу ви просиділи тоді разом?

— Два чи три дні. Арештанти розпізнали, що він за птаха, начальство перелякалося, що його пришпилять, і забрали кудись... Бікентію, я привів коня.

— Що ти кажеш! Значить, ти дізнався, хто він, той чоловік? Та кажи, бога ради...

Туташхіа довго натоптував люльку. Аж потім відповів:

— Сандро Карідзе сказав, але й інших треба спитати, тоді вже зовсім повірю. Я зараз, по дорозі, побачуся з одним чоловіком...— Туташхіа зиркнув на Іалканідзе і, помітивши, який він напружений, сказав: — З моїм двоюрідним братом — Мушні Зарандіа.

Іалканідзе схилив голову й тихо мовив:

— Я так і думав, Дато, та не стачило духу сказати тобі... Плоть і кров твоя!

Дужче повіяв вітер, і похолоднішало. Воші довго мовчали, поки Іалканідзе не змерз.

— Може, підемо?

Вони позабирали стільці й зачинили за собою двері. Туташхіа взяв зі столу газету, глянув на число, переглянув заголовки й почав читати.

— Я відчиню двері, тут жарко,— і духанник навстіж відчинив двері, що вели в залу.

У духані було два поверхи. На першому поверсі містилися обідня зала, кухня і всілякі служби. На другому поверсі — кімнати: по три з кожного боку вздовж фасаду і по дві — на причілках. Усі кімнати виходили на вузький внутрішній балкон, що галереєю оточував усю залу зсередини. З кожного боку до зали збігали з балкону сходи. З відчинених дверей було видно зараз майже весь балкон і частину обідньої зали внизу. Зала була освітлена великою гасовою лампою, що звисала зі стелі. Якщо відвідувачі хотіли, можна було засвітити маленькі лампи, порозвішувані на стінах, над столами.

— Це той самий Квалтава, що винищив сім’ю духанника?.. А потім ти зустрів духанникового сина в Тифлісі? Той?

— Еге, це він. Скільки ж тепер років тому Квалтава? Усе життя він тільки те й робить, що обдирає й грабує, майже вся здобич лишається йому самому, а яка частка його товаришів, я тобі сказав. Навіщо йому стільки грошей? Я хотів би знати, навіщо йому стільки? Десь його та пристрелять, і марно піде все оте награбоване й збите на крові багатство. Чогось я тут не розумію.

Туташхіа знову взявся за газету, а Іалканідзе почав ходити сюди й туди, щось обмізковуючи й прикидаючи. Нарешті, мабуть, щось придумав, сів до столу й сказав:

— Не хотів я тебе тривожити... тут, може таке трапитися, галасувати почнуть...

— Нехай галасують, коли тобі так треба,— сказав Туташхіа, не одриваючи очей від газети.

— Треба.

Абраг присунув до себе хурджин і знову став читати. З кімнати навпроти вийшло двоє в розкішних чохах, прикрашених коштовними поясами й кинджалами. У кожного — маузер.

— Не впізнаєш? — спитав Іалканідзе, коли пості спустилися вниз.

— Упізнав. Той негідник спаршивів. Другий — Дата Чочіа. Відбув п’ятнадцять років каторги і, повернувшись, ніби взявся за розум. Але бачу, набрів нарешті на ту смертну стежечку, що судилася йому. Він і до каторги живої душі дорого не цінував, а вже тепер за тридцять копійок хоч яку голову принесе. Коли вони прийшли?

— Сьогодні після обіду. Тримаються так, ніби всі гріхи, що на них висять, жіночими язиками понавішувані, а коли хто й ганяється за ними, то щоб наздогнати й спасибі сказати. Як їх звати,