Читати книгу - "Маг"

воду й ненароком впустив на землю одне зі скромних суцвіть, що правили за тло. Підібравши, понюхав. Солодкуватий, медовий аромат. Якщо вже тут рожа та лілія, то, мабуть, і ці квіточки щось та й означають. Я засунув суцвіття в петлицю й забув про нього.

Біля брами я спитав воротаря, чи були в покійного Моріса Конхіса родичі. Старий знову заглянув у книгу. Нікого. Хто б міг принести квіти на його могилу? Та тут багато хто приходить з квітами. Вітерець термосив кущики рідкого волоссячка над його зморшкуватим лобом. Стара, втомлена людина.

Небо було блакитне, як ніколи. По той бік Аттичної рівнини гудів літак, спускаючись на летовище. Прийшли інші відвідувачі цвинтаря, дідок пошкутильгав до них.

Ота жахлива звана вечеря стала класичним зразком англійського пустослів’я. Йдучи на неї, я гадав, що трохи розкажу про «Бурані». Вже й уявляв, як ото люди за столом розпускають вуха. Та вже по п’яти хвилинах розмови це припущення луснуло, як мильна булька. Крім мене, було ще сім персон: п’ять співробітників Британської ради, секретар нашого посольства й підтоптаний куций гомик — літературний критик, що приїхав до Афін прочитати кілька лекцій. Точилися теревені про літературу. Переказувалися плітки про літераторів. Гомик, як той стерв’ятник, чигав на кожне згадане прізвище.

— Чи хтось із вас читав останню річ Генрі Ґріна?[251] — спитав секретар.

— Я не міг її дочитати.

— А мені вона сподобалася.

— Ви ж, звичайно, знаєте, — втрутився гомик, поправляючи метелика на шиї, — що сказав наш миленький Генрі, коли його…

Після доброго десятка таких втручань я повів оком по учасниках застілля. Сподівався побачити серед них свого однодумця, якому теж кортить крикнути, що красне письменство — це книжки, а не брудна білизна їх авторів. Та всі вони були однакові. У кожного мізки крилися за химерними мідними заборолами, за археозавровими щитками, за частоколом бурульок. Весь вечір я тільки йчув, що дзенькіт битої криги. Раз у раз люди несміло й безуспішно пробували пробратися крізь льодяний тин банальних словес і, теленькнувши бурульками, відступали назад. Ніхто ані не обмовився про свої справдешні бажання, почуття та помисли. Ніхто не поводився природно, щиро та безпосередньо. Постала жалюгідна картина. Було видно, що господар і його жінка справді люблять Грецію, але ця любов застрявала їм у горлянці. Критик дохідливо й влучно висловився про Лівіса[252], але зразу ж обгидив сказане дешевим лихослів’ям. Усі ми були однакові. Я переважно мовчав, та від того не набрався щирости й не звільнився від умовностей. Навколо стола маячили урочисті примари Старої Доброї Англії, Її Королівської Величности, Ексклюзивної Школи, Університетської Освіти, Добірної Мови і Людей Нашого Кола. Чигали, наче аґенти державної безпеки, готові придушити кожну спробу наблизитися до здорового європейського гуманізму.

Прикметна річ — невидимим, всюдисущим і непозбувним авторитетом у розмові став «дехто». Дехто вважає, що… дехто приятелює з… дехто наймає слуг… дехто найвище цінує письменника… дехто, мандруючи в Греції… І потворно безликий, мстивий Ідол Британської Буржуазії — ДЕХТО — затьмарив сажово-чорним обеліском усю вечірку.

Повертаючись до готелю разом із критиком, я болюче затужив по світлоносній самоті на Фраксосі, по зазнаній втраті.

— Страшенні зануди оті хлоп’ята з Британської ради, — зауважив мій супутник. — Але життя є життя, без них не обійдешся.

Біля входу до готелю він сказав, що піде прогулятися до Акрополя. Однак рушив до Заппіону. В цьому парку збиралися одурілі від недоїдання хлопчаки з провінції, які приїхали до Афін продавати свої сухоребрі тіла за ціну одного обіду.

Натомість я доплентав до ресторану Зонара, що на вулиці Панепістеміу, і замовив велику чарку бренді. Почувався прибитим, підсвідомість не хотіла примиритися з поверненням до Англії. Чи там, чи тут я вічний ізгой. Вигнання ще якось витерплю, але самотність у вигнанні — навряд.

О пів на першу я приволікся до свого номера. Тут панувала звична духота афінської літньої ночі. Роздягнувшись, я пустив воду з душу. Раптом біля ліжка задзвонив телефон. Голий, у чому мама народила, я підійшов до апарата. Майнув понурий здогад, що це критик телефонує. Либонь, упіймав облизня в Заппіоні, а тепер шукає, кому б ото вилити спогади про безліч миленьких хлоп’яток.

— Алло, — буркнув я.

— Містер Урф? — озвався нічний портьє. — Тут до вас телефонують.

У слухавці заклацало.

— Алло?

— Це пан Ерфе?

Незнайомий чоловічий голос. Ледь відчутний грецький акцент.

— Слухаю. З ким я говорю?

— Подивіться у вікно, будь ласка.

Клацнуло. Запала тиша. Я постукав по важільцях — безрезультатно. Чолов’яга повісив трубку. Прихопивши шляфрока з постелі, я вимкнув світло й кинувся до вікна.

З моєї кімнати на четвертому поверсі видно бічну вуличку. По той бік цієї вулички, на пологому схилі, стояло задом до мене жовте таксі. Звична річ. Саме тут таксисти й чекали клієнтів із готелю.

З’явився чоловік у білій сорочці, проминув авто й швидким кроком перетнув вуличку, якраз під моїм вікном. Нічого особливого. Безлюдні хідники, яскраві ліхтарі, зачинені крамниці, темні вікна контор, одне-єдине таксі. Перехожий зник із поля зору. І тут почалося…

Навпроти мого вікна, трохи нижче, світив ліхтар над входом до торговельного пасажу. Зі свого місця я не міг заглянути в цей пасаж.