Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

покійного. Удо власними руками задушив його, перед цим видавивши тому очі, наче збирався залишити їх собі на згадку. І тепер здавалося, що Іцек нагадує про себе з того світу, проникаючи йому в мозок, як він сам колись встромив пальці в його очниці... Тільки коли настала цілковита полегша, Вінкель підвівся, поправив гарнітур і вийшов з кімнати.

Щойно він з’явився в клубі, як біля нього виріс кельнер, який тримав перед собою тацю з напоями, а очі присутніх в одну мить звернулися до нього. Чоловік узяв чарку коньяку і трохи підніс її перед собою, мовби для тосту.

— Гарного вечора, панове! — урочисто сказав він після цього.

У ту ж мить зазвучав оркестр і атмосфера в клубі зробилася значно легшою і приємнішою. Гості почали жваво теревенити, а Вінкель, зробивши вітальне коло по залу, де привітався то з тим, то з тим, сів за столик, де на нього вже чекали фон Гарпе, Ніцпон, Альсдорф та Еберт. Усі четверо підвелися йому назустріч.

— На Бога, не треба вставати, — сказав він і сам невимушено всівся на стілець. — Сподіваюся, вам тут подобається?

— Вельми вдячні, тут чудово, — відповів за всіх полковник.

— Кімнати, де ви замешкали, зручні?

— Цілком.

Було однак помітно, що нікому на цю тему говорити не хочеться, адже всіх хвилювало зовсім інше.

— От-от розпочнуться боксерські поєдинки, — зазначив Вінкель, киваючи в бік порожнього рингу, — не хочете зробити свої ставки?

— Порадите доброго бійця? — хмикнув фон Гарпе.

— Аякже. Його ім’я Маркус Щипак. Ще зовсім недавно він був звичайним волоцюгою, який жив під Хвалішевським мостом, а сьогодні стане боксерським королем. Запевняю. Сміливо можете ставити на нього.

— Як же ви його знайшли? — здивувався Еберт. — Не думаю, що зазвичай шукаєте бійців під мостом.

— Звісно, ні, — відповів Вінкель, вдаючи, що не зауважив дещо насмішкуватого тону, з яким це було сказано, — адже під мостом, зазвичай, знаходять тільки трупи... Маркус Щипак трапився мені випадково. Навіть не мені, а моїй дружині. Уявіть собі, на її очах цей чоловік віддухопелив трьох зарізяк, наче хлопчиків із церковного хору. Бачте, Клавдія з нашою донькою часом люблять прогулятися вздовж річки. Іноді чинять досить нерозумно, відсилаючи кудись охоронців, щоб вільно собі потеревенити. Аж тут трапилися ці грабіжники... Словом, у небезпечні часи живемо, панове, дуже небезпечні.

— Власне, про небезпеку, — не втримався Ніцпон. — У нас нова смерть, пане Вінкелю.

— Я знаю, — коротко відповів той.

— Я маю на увазі смерть у Берліні. Убито комісара Лютке, який розслідував...

— Я знаю, — урвавши його, повторив Вінкель.

Запала мовчанка, під час якої оркестр почав награвати «Іп ту merry oldsmobile» — модну мелодію з репертуару Ґаса Едвардаса[24].

— У Кріпо вже давно немає справжніх професіоналів, — врешті єхидно зауважив мафіозі. — Той ваш Лютке був звичайною посередністю. Здохнути самому — насправді найкраще з того, що він міг. Та втім, його смерть цікава і невипадкова, тому я невдовзі вирушу до Берліна, щоб як слід вивчити всі деталі.

— Та Бог з ним, з бідолахою комісаром, — промовив фон Гарпе, — у нас ще дві смерті. Точніше, вбито двох наших партнерів, які зараз також мали б сидіти за цим столом і насолоджуватися вашою гостинністю. Я про Ціммермана та Штефана Дрезена.

— Мені відомо.

— Тоді я думаю, що дивний збіг обставин вам також відомий, пане Вінкелю, — знову смикнувся Ніцпон, але одразу ж потупив очі, не сміючи зустрітися з ним поглядом.

— Ні, добродію. Я не знаю, що ви маєте на увазі. Мусите висловитися чіткіше.

— Я скажу за нього, — перебрав ініціативу полковник, — наш друг має на увазі, що всі загиблі належали, так би мовити, до нашого кола. Не до вашого.

— Тобто до світу законного.

— Саме так.

— А ось тут ви помиляєтеся, пане Альсдорфе. Смертей насправді більше. Позавчора вбито мого помічника, чоловіка на ім’я Бартоломей. Вбито досить жорстоко. Навіть я був здивований... Але ви про це не знали й ніколи не чули цього імені, полковнику. Тому що загиблий був «не з вашого кола».

— А ваш помічник... Він також займався нашою справою? — уточнив Еберт.

— Так, виконував мої доручення. Тому сподіваюся, я випередив ваші підозри.

Вінкель несподівано розсміявся, мовби щойно йому вдалося підколоти своїх співрозмовників якимось влучним дотепом. Звісна річ, ніхто його веселощів не підтримав. Навпаки, від цього диявольського сміху в решти по шкірі пробігли мурашки.

— Ніхто вас ні в чому не підозрював, — обережно зазначив фон Гарпе.

— Та облиште, — продовжував сміятись мафіозі, — звісно ж, ви подумали, що це за моїми наказами убито цих ваших Ціммермана і Дрезена. А також ліквідовано берлінського комісара. Але ні... Відбувається дещо інше, мої панове. Хтось оголосив війну не лише вам, але й мені. І, відверто кажучи, навіть я йому співчуваю. Більшої дурості, ніж перейти мені дорогу, не вигадаєш. Бо якщо це, наприклад, росіяни, то я знайду їх навіть у Сибіру... А тепер робімо ставки! — Вінкель різко змінив тему. — То що, готові ви повірити моєму боксерові? Обіцяю, розчаровані не будете.

— Я поставлю кілька марок, — без надмірної охоти сказав полковник.

— І я, — додав Еберт.

За кілька хвилин, і справді, оркестр замовк, а клубний імпресаріо оголосив про початок поєдинків. Найперше всі боксери вийшли на ринг, аби публіка змогла їх побачити й вибрати, хто сподобався найбільше. Кожного було представлено за іменем та змагальним номером, а також оголошено, з якого міста той прибув.

— А я поставлю на он того з Лемберга, — раптом сказав Ніцпон. — Непогано виглядає. Як на мене, в нього сьогодні будуть шанси.

Вінкель стенув плечима. Мовляв, хтозна, все можливо.

— А ви, Herr Staatssekretär? — запитав він у фон Гарпе. — Братимете участь у нашій забаві?

— Ні, я утримаюсь, — рішуче відмовився той, — мені не до азарту. Страшенно болить голова.

Господар заходу подивився на нього з удаваним співчуттям і, здавалося, перестав цікавитись ними усіма. Тим більше, що Маркус Щипак боксував першим. Його суперником був високий на зріст, м’язистий боксер із Данциґа. На вигляд — колишній моряк, чиє тіло рясно вкривали татуювання. Щипак був нижчим за нього майже на голову, тримався не так упевнено і, здавалося, навіть уникав дивитися морякові в