Читати книгу - "Тримай мене міцно"

мені піти з ним?

— Якщо хочеш.

Знахарка рушила за Данилом. Він обійшов кам’яну стіну і опинився біля мілини. Потім повільно ступив у воду і пішов до протилежного берега. Марія уважно спостерігала за ним. На протилежному березі прямо навпроти броду на великому камені грілися змії. Це було їх улюблене місце, вони завжди приповзали сюди відпочити. Їхня шкіра виблискувала на сонці, неначе дорогоцінне каміння. Які ж вони гарні!

Марія помітила у однієї з тварин золоті ріжки. Королева! Данило повільно вийшов на берег і став поряд із каменем. Вони довгим поглядом дивилися один одному в очі. Хлопець про щось тихо говорив з королевою, але Марії не було чутно через шум води на порогах. Королева велично кивнула маленькою голівкою. Хлопець розвернувся і рушив назад.

— Про що ви говорили? — запитала Марія.

— Попросив їх приглянути за печерою.

— Вони там бувають?

— Так, то їх домівка.

— Бачила, що вона погодилась.

— Погодилась. Вона дуже справедлива і ніколи не кривдить без причини.

— Так, я знаю.

Вони вже досягли кам’яного подвір’я. Захар піднявся їм назустріч.

— А де Божедар? — Марія огляділася навкруги.

— Полетів у справах.

— Зникає і з’являється, як завжди, несподівано, — посміхнулася знахарка.

— Так, він такий, — засміявся Захар.

— То що робитимемо далі? — у погляді Данила читалося напруження.

— Думаю, ти можеш її відвідати. Ми почергуємо, — сказав характерник.

До напруження додалося занепокоєння.

— Марія вже давно не бачила родини. Я почергую, — відповів Данило.

Зелені очі засяяли вдячністю. Та лише мить, і рішення прийняте.

— Богдана зараз більше потребує уваги, ніж інші, - сказала знахарка. — Лети. Ми впораємося.

Декілька секунд вагань. Але вона таки права.

— Добре. Дякую! — відповів Данило.

— Передавай привітання і побажання якнайшвидшого одужання.

— Авжеж. Бувайте!

— Хай щастить!

Данило обернувся вороном і злетів у тепле літнє небо. Марія та Захар стояли на кам’яному подвір’ї, спостерігаючи, як він робить прощальне коло та здіймається все вище та вище і нарешті зникає у синій далечині. Такій же синій, як очі Захара…

* * *

Богдана повільно відкрила очі. Десь далеко наверху, над її головою, пробивалися крізь гілки сонячні промені. Де це вона? Дівчина трохи повернула чомусь таку важку голову і побачила зелені стеблини трави та дрібні блакитні квіточки. Вона напружила пам'ять. Якісь уривки спогадів миготіли у її мозку, скупчувалися там рваними шматками колись суцільного полотна і зникали, так і не склеївшись у щось більш-менш зрозуміле.

Раптом поряд із нею почувся якийсь шурхіт. Богдана спробувала підняти голову, щоб розгледіти, хто ж це там, але їй це не дуже вдалося. Несподівано прямо над собою вона побачила гарне, але дуже бліде дівоче личко з великими сумними очима.

— Де я?

Дівчина нахилилася над Богданою.

— Не хвилюйся, ти у друзів!

Великі зелені очі мавки трохи повеселішали.

— А що я тут роблю? — Богдана вирішила одразу з’ясувати всі питання, що рясніли у її голові.

— Відпочиваєш і набираєшся сил.

— А як я тут опинилась? — не вгавала Богдана. А то хто знає, раптом дівчина щезне, і вона так і залишиться із діркою у свідомості.

— Тебе польовиці принесли, — терпляче відповіла юна красуня і простягла Богдані кухоль з водою.

— Що це? — Дівчина намагалася зазирнути у нього.

— Живильна вода. Випий. Тобі стане краще, — сказала мавка, і Богдана чомусь повірила їй.

Дівчина взяла кухоль. Мавка допомогла їй сісти, і вона повільно ковтала прозору солодкувату джерельну воду, відчуваючи, як її тіло поступово наповнюється життям. Раптом перед її очима пронеслося все, що з нею сталося того страшного вечора. Аж до того моменту, як… Вона задихалася, падала… А потім летіла у небі, нарешті відчуваючи ту саму вимріяну свободу, за якою вона так сумувала ці довгі тижні у степу… Їй було так легко, неначе… Неначе…

Невже це сталося із нею? Але як вона змогла повернутися? Як?.. Якщо її душа літала там, у вільному небі?…

Богдана нерозуміючим поглядом втупилась у мавку.

— Але як?… — вона не закінчила.

— Як ти повернулася у тіло? — мелодійний голос приємно відбивався у її мозку, заспокоюючи палаючу свідомість.

Дівчина кивнула, не зводячи погляду з мавки.

— Він врятував тебе. Так сказали повітрулі. Хлопець, що шанує наш світ. Тому ти тут. Він попрохав.

— Данило…

— Мабуть, так його звуть. Він сказав, що прилетить по тебе.

— Але ж щоб повернути душу в тіло, потрібно дуже попросити… Прадавніх богів…

— Він попросив.

Дівчина пильно вдивлялася в обличчя Богдани.

— Напевно, він цього дуже прагнув, — сказала мавка. — Інакше б вони не допомогли.

Зненацька Богдана чомусь опустила очі. Напевно…

Мавка забрала кухоль і попливла в повітрі кудись убік, де чулася тиха мелодійна пісня.

Богдана огляділася навколо. Невелика галявина, з усіх боків оточена вербами. Довгі гнучкі віти привітно махали їй та щось тихо шепотіли. Десь дуже близько чувся плескіт води.

— Як ти себе почуваєш?

Сьогодні дійсно день сюрпризів. Богдана оглянулася. З того боку, де чувся шум води, вона побачила ледь прозорий силует дівчини. Дуже гарна, з довгим розпущеним волоссям, тонкими рисами. Русалка підійшла ближче.

— Дякую, вже краще.

Богдана пильно вдивлялася в її обличчя. Таке враження, що вона її десь бачила… Так, всього мить, коли поверталася… Тієї самої ночі…

— Так, я була там із вами.

— З нами?

— З тобою і тим хлопцем.

— З Данилом?

— Мабуть. Я не спитала його ім’я.

Деякий час вони мовчки вслухалися у голоси біля води. Тиха пісня на березі стала ще тихішою. Мелодійний шепіт вирвав Богдану з її спогадів.

— Він дуже переживав за тебе.

— Тут так спокійно… — Світло-карі очі мимоволі уникали пильного погляду русалки.

— Привіт!

Богдана підскочила від несподіванки. Прийшов…

— Як ти?

Теплий стурбований погляд охопив всю її одразу, її бліде, схудле, але все одно дуже гарне тонке обличчя, струнку фігуру, втомлені очі. Богдана раптом почала розглядати траву під своїми ногами.

— Нормально. А ти як?

— Теж нічогенько.

Данило лагідно подивився на русалку.

— Дякую, що відвідала.

— Була рада побачити.

Напівпрозорий силует дівчини зник за вербами. Богдана підняла очі. Який у нього схвильований погляд…

— Як там наші?

Данило сів поряд.

— Нормально. Змушені були переховати Книгу.

— Як це? Чому?

— Їх тепер уже двоє плюс Василь. Дуже хочуть отримати її, нападають. Ми перенесли Книгу у таємне місце. Полежить там. Поки вони дізнаються, де вона, ми хоч перепочинемо.

— І де це?

— У Монастирищі.

— Чула про нього. Дивовижне місце. Завжди мріяла побувати.

— Побуваєш, як прийдеш до норми.

— Скоріше б.

Тепле проміння стрибало по траві, блимало на її руках та обличчі.

Данило роздивлявся навкруги.

— Тут гарно, правда?

— Так, гарно. Але я б хотіла швидше стати на ноги.