Читати книгу - "Пісня Соломона"

хоч куди, та все одно з нею не все в порядку. Теж має мухи в носі. Ет, з ними принаймні весело. І ніяких тобі таємниць.

І де тепер може бути Гітара? Нізащо його не знайдеш, коли нагла потреба. Вітрогон, їй-бо. Вигулькує, як поплавець, будь-де й будь-коли, але завжди не в пору.

Дояр спостеріг, що раз у раз переходить на шепіт і перехожі зглядаються на такого дивака. Зненацька він усвідомив, що в такий час тут ціла юрба. І куди їх усіх нечистий несе?

Дояр силував себе не розмірковувати вголос.

«Якщо хочеш бути мужчиною, то мусиш прийняти всю правду», — так сказав батько. А хіба я не можу бути мужчиною й не знаючи всього цього? «Ти мусиш мати трохи в голові за тією рукою». Гаразд. Що саме мати в голові? Що моя мама шморгалася зі своїм татком? Що мій дід був світлошкірий нігер, який любив ефір і ненавидів чорну шкіру? Раз так, то нащо він дозволив тобі одружитися зі своєю дочкою? Щоб самому могти її пошморгувати та щоб сусіди нічого не запідозрили? А ти що — свічку при них тримав? Ні. Кажеш, тобі йшлося про інше, до чого ти й пальцем не смів торкнутися? Мабуть, про його гроші йшлося. Це ж до них тесть не давав тобі й пальцем доторкнутися, хіба ні? А його дочка не допомогла тобі, га? Тому ти й подумав, що вони дають одне одному жару на операційному столі? А якби тесть дав тобі ці чотири банківські книжки, щоб ти собі робив, що заманеться, — скуповував хоч усю залізницю, то й він тоді робив би з дочкою, що заманеться, правда? Міг би залазити до вас у ліжко, й утрьох ви б незле забавлялися. Він мав би одну цицьку, а ти... мав би... другу...

Дояр несподівано спинився й завмер. На шиї виступив холодний піт. Перехожі натикалися на остовпілого юнака, що стояв їм на дорозі. Він щось згадав. А може, йому здалося, що згадав. Мабуть, це був сон, і той сон пригадався. Постала картина — два мужчини ссуть груди його матері — й розповзлася, а з-під неї проступила інша. Оця зелена кімната, дуже маленька зелена кімнатка. У цій зеленій кімнатці сидить моя мати, її груди оголені, хтось ссе їх, і той хтось — це я. То й що? Ну то й що з того? Мати давала мені грудь. Матері годують немовлят груддю. Чому мене заливає потом?

Дояр рушив з місця. Не помічав людей, що проштовхувалися повз нього, не бачив їхніх роздратованих чи замкнутих облич. Спробував роздивитися цю картину, але не вдалося. І почув щось пов’язане з нею. Сміх. Когось невидимого. Сміх у кімнаті... з нього і з матері... Мати засоромлена. Потуплюється й не дивиться на сина. «Гляньте на мене, мамо. Гляньте на мене». Та вона не підіймає очей, а сміх гучнішає. Сміються всі. Він намочив штанята? Невже мама соромиться через те, що він, поки ссав, намочив штанці? Які ще штанці? Тоді він не носив їх. Замість них були пелюшки. Немовлята завжди мочать пелюшки. Звідки згадка, що син мав на собі штанці? Сині штанці з гумкою навколо щиколоток. Сині вельветові штанята-ґольф. Чому його так одягнули? З чого сміється цей дядько? З того, що на немовля нап’ялили сині штанці? Ось він, син, стоїть там. «Гляньте на мене, мамо, — тільки й може мовити. — Гляньте, прошу вас». Стоїть? Син? Та він же грудна дитина. Ссе грудь у маминих обіймах. Не може стояти.

— Я не міг стояти, — сказав уголос Дояр і повернувся до вітрини. Там було його лице понад зведеним коміром піджака. І тут його осінило.

— Мама давала мені цицьки, коли я вже був досить великий, щоб говорити, стояти й носити штанята-ґольф. Хтось побачив це й насміявся... і тому мене прозивають Доярем. Ані батько, ані мати не вживають цього прізвиська. А інші люди — вживають. І як я міг це забути? І чому забув? Якщо вона робила таке зі мною, коли не було ніякої потреби, коли я і молоко, і все інше пив зі склянки, то, мабуть, могла робити багато чого іншого зі своїм батьком...

Дояр заплющив очі й за мить розплющив. На вулиці стало ще більше людей, всі йшли йому назустріч. Усі поспішали й налітали на нього. Невдовзі Дояр зауважив, що на тому боці вулиці ніхто не йде. Тепер, коли смерклося й заясніли вуличні світильники, не їздили автомашини. Хідник по той бік дороги був зовсім порожній. Юнак обернувся й подивився, куди вони йдуть, але не було на що дивитися, крім як на спини й капелюхи, що поринали в ніч. Ще раз глянув на другий бік Нелікарської вулиці. Ані душі.

Дояр торкнув руку якогось чоловіка в шапці, що минав його, й спитав:

— Чому всі на цьому боці?

— Обережно, приятелю, — буркнув перехожий і пішов разом з натовпом.

Дояр далі простував до південного кварталу. Ані разу не спало йому на гадку, чому б самому не перейти на той бік вулиці, де ніхто не ходить.

Він був певен, що мислить холодно й ясно. Ніколи не любив своєї матері й завжди знав, що вона його любить. Син мав це за належне, вважав, що так і повинно бути. Материнська незрадлива вічна любов, якої не треба було домагатися й на яку не треба було заслуговувати, була чимсь природним. А тепер на ній знак гниття. Дояр розмірковував, чи знайдеться хоч одна жива душа, що любить його просто так, за те, що він є. Раніше йому здавалося, що на відвідинах винярні панує любов, якої син сподівався від матері. Пілат і Реба не мали власницького почуття, вони сприймали юнака ні в чому не сумніваючись, легко, просто й невимушено. І шанували його. Ставили розмаїті питання та вважали його відповіді вартими того, щоб посміятися чи посперечатися. Все, що Дояр робив удома, відгукувалося в матері й сестрах тихою згодою й розумінням. У батькові — байдужістю чи осудом. А жінки у винярні до всього були небайдужі й нічого не розуміли. Кожне речення, кожне слово було їм новиною. Схожі на круків із блискучими очима, прислуховувалися до всього, що сказав Дояр, спраглі вловити й витлумачити кожний звук у всесвіті. А тепер він засумнівавсь у цих жінках. Засумнівався в усіх людях. Мейкон повзав під стіною, а згодом прийшов нагору зі страшною новиною. Рут зображено