Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Згідно з радянською статистикою, на кінець 1921 року в Росії голодували 23 мільйони, а наступної весни ще 4 мільйони голодували в Україні[270].

До кінця 1919-го КП(б)У перестала виступати проти української мови як такої. Такі люди, як Раковський, більше не обзивали її «куркульською». Натомість серед більшовиків почало з’являтися розуміння, про яке свідчить текст із 1920-го:

українська мова не є мовою Петлюри, це просто мова, і, як усі мови, вона є лише засобом організації трудящих. Думати інакше — означає бути наївним, хворим на русифікаторство, прагнути до асиміляції[271].

Хоча це розуміння — справді крок уперед, його самого по собі було недостатньо, щоб подолати спадок тієї ворожості, котру викликали до себе більшовики своїми попередніми помилками. КП(б)У не могла достукатися до українського селянства, якому літературу слід було надавати українською мовою, а оскільки українська інтелігенція бойкотувала радянський режим, то читати партійні публікації українською, як писав один із більшовиків, «було тортурою»[272].

Серед старих більшовиків найбільш вдумливим та уважним щодо національного питання був Микола Скрипник. У 1920 році він опублікував статтю «Донбас і Україна», у якій проаналізував те, що вважав найбільшою перешкодою для встановлення стабільного радянського уряду в Україні — відчуження й розрив між українським селянством та російським пролетаріатом. Скрипник вказував на низку важливих відмінностей України від Росії: українське селянство в політичному сенсі було важливішим, його «куркулі» були сильніші та краще організовані, а українські міста — відділені від села мовним та культурним бар’єром. Він вважав, що КП(б)У повторювала упередження російського пролетаріату щодо всього сільського й усього українського. Крах самодержавства дав українським масам національне та політичне життя під УПСР та УСДРП. Він пише:

Нашій комуністичний партії з самого початку 1917 року в боротьбі за вплив на селянство довелося боротися з русотяпськими пересудами відсталої частини міських робітників України. Наша трагедія на Україні є саме в тому, щоб за допомогою робітничої кляси, російської за національностю або русифікованої, що зневажливо ставиться, коли навіть трохи натякнути на українську мову і українську культуру, за допомогою її і силами її завоювати собі селянство і сільський пролетаріят, а ця людність, за національним складом українська, через складні історичні умовини насторожливо і недовірливо ставиться до всього російського — «московського»[273].

Скрипник вважав, що єдине рішення — встановити справжню мовну рівність та сприяти розвитку української культури: «привести українського селянина до рівняння на пролетарське місто»[274], тобто підняти його до рівня культури міста.

Скрипник не єдиний виступав із такими закликами. Навіть один із колишніх провідників русофільського «катеринославського» крила партії — Яковлєв-Епштейн — виступав із такими відозвами. Він заявляв, що брак справжньої рівності між російською та українськими мовами «скрізь створює відчуження між сільським населенням та Радянськими органами, яким користуються наші вороги — петлюрівці». Лише якщо провадити агітацію та пропаганду українською мовою, друкувати більше українських книжок, памфлетів, брошур і підручників, «ми піднімемо до свідомо-революційної творчості товщі селá»[275].

Питання мовної рівності набуло особливої актуальності в боротьбі з «куркульським бандитизмом». У листопаді 1920 року на V конференції КП(б)У Яковлєв завершив свою доповідь такими словами: «Зробити українську мову нашою зброєю — це наше завдання, яке ми не можемо забути, коли говоримо про бандитизм»[276].

Тим часом колишні боротьбисти почали утверджувати свої позиції в партії. На V конференції КП(б)У боротьбисти очолили опозицію, відому як автономісти. Напередодні конференції Блакитний написав статтю під назвою: «Комуністична партія України і шляхи її зміцнення», у якій іще раз підтвердив стару позицію про те, що Україна має стати більш самостійною[277]. На конференції він скаржився, що за часи об’єднання боротьбистів із КП(б)У між ними не відбулося «злиття, повної спайки». Він висловився не дуже приємними словами щодо своїх російських колег: «Та частина комуністів, яка прийшла до комунізму через українську революцію, залишається ізольованою від тих, хто прийшли через буржуазно-національну революцію російську». Обидва крила, сказав він, мусять прагнути позбутися свого націоналізму. Він заявив, що вся влада в Україні має зосереджуватися в ЦК КП(б)У та її відповідних органах на місцях, а не в Москві, і що для того, аби вести за собою селянство, пролетаріат має бути українізованим, а комуністи, які приїжджають до України з Росії, «повинні асимілюватися з основним кадровим складом КП(б)У[…] відкинувши свої специфічні російські особливості»[278].

КП(б)У й далі вживала заходів, щоб вирівняти позиції української мови з російською. Декретом (президії ВУЦВК) від 21 лютого 1920 року українську мову було оголошено рівноправною з російською в усіх цивільних і військових закладах України[279]. Постанова (РНК УСРР) від 21 вересня того самого року зобов’язала Наркомат народної освіти розробити план із запровадження української мови в усіх освітніх закладах та організувати вечірні курси в кожній області та кожному повітовому місті для навчання української мови чиновників і службовців. Було також наказано державному видавництву друкувати більше підручників українською мовою та запроваджувати використання української мови в усіх державних закладах й установах[280].

X з’їзд Російської комуністичної партії в березні 1921-го зробив перші кроки до гарантування національної рівності, закликавши партію вживати активних заходів на сприяння розвитку неросійських культур. Переважно в результаті закликів від неросійських комуністів кінцева резолюція, ухвалена з’їздом, ішла набагато далі, ніж її перша редакція, яку представляв Сталін. Резолюція засуджувала російський «великодержавний шовінізм» як більшу загрозу, ніж місцевий націоналізм, та наказувала комуністам вжити активних заходів, спрямованих на допомогу колись пригноблюваним національностям у подоланні наслідків гноблення та незаконних обмежень їхніх прав[281]. Невдовзі після того було проведено Всеукраїнську партійну нараду для обговорення способів реалізації резолюцій X з’їзду, особливо переходу від військового комунізму до непу та до нової національної політики. Сталін, який узяв участь у заходах як представник Москви[282], закликав присутніх визнати, що українці зрештою переважатимуть у містах України й що комуністи мусять зробити все можливе, аби допомогти українцям розвивати свою культуру:

українська національність існує, і розвивати її культуру — обов’язок комуністів. Не можна йти проти історії. Зрозуміло, що коли в містах України досі переважають російські елементи, то з часом ці міста буде неминуче українізовано[283].

Це був далекий відголос колишньої політики партії. На VIII з’їзді 1919 року Ленін зробив усе можливе, щоб переконати партію не відмовлятися від визнання права націй на самовизначення. Тепер партія зобов’язалася активно сприяти впровадженню національної рівності[284]. Проте чи навіть цього було б достатньо?

Тим часом потрібно було